Бабуся розкритикувала портрет, який для неї малювала внучка

Тиждень тому до нас в гості несподівано зайшла свекруха. Вона привіталась і пішла в кімнату до дочки…

– А це що таке? – солодким голосом запитала Тамара Олексіївна у моєї дочки, заставши її за малюванням.

– Це я бабусю малюю, –  пояснила моя 4-х річна Діана, – а маму я вже намалювала – ось поглянь!

Діана протягнула бабусі по батьковій лінії альбомний листок, де я була у всій красі: волосся чорне, на руках п’ять розчепірених пальців, а головне – у вухах сережки з синім каменем, взагалі-то вони у мене маленькі. Але тут – розміром з диню, якщо порівнювати пропорції. Але особисто для мене – це найдорожчий портрет, тому що малювала його моя дівчинка з любов’ю, цілих два вечори.

– А хіба у тебе одна тільки бабуся Люба і мама? – не здавалася Тамара Олексіївна, – А чому ти мене не намалюєш?

Діана задумалася з усією серйозністю, навіть лоб наморщила. Нарешті вона видала:

– Маму і бабусю Любу легко малювати, а тебе важко.

– Так чому ж, дитино моя?

– Я їх пам’ятаю добре, – просто відповіла дочка і смішно розвела руками.

Тамара Олексіївна відвернулася, ледь стримуючи роздратування. Ні, а що вона хотіла?

Свекруха в нашому домі гість нечастий. Кілька разів на рік з’являється. Та й на мою дитину явно перенесла неприязнь, яку відчуває до мене, вважаючи, що син зробив невдалий вибір.

– Ось дочка у мене добре влаштувалася, – примовляла вона всі 6 років нашого з Максимом шлюбу, – у чоловіка і квартира, і будинок, і посада. А Максим міг так далеко піти, а закінчив чим? На безприданниці одружився, іпотеку тепер платить. А можливості були.

Чоловік мій ці розмови всіляко припиняв і поступово спілкування з його мамою було зведено до необхідного для ввічливості мінімуму. Я дійсно – безприданниця, вихована мамою одиначкою в скромній однокімнатній квартирі, у мене і було-то всього нічого: університетський диплом, скромна робота, та щире почуття до чоловіка, на щастя, взаємне. А Тамара Олексіївна не враховувала ще той факт, що її дочка вийшла заміж, але весь її добробут належить чоловікові. Але, те, що ми прощаємо доньці, ми не прощаємо невістці.

Я на чоловіка не ображалася: наживемо, аби здорові всі були. Важко було в декреті: Максим працював один, але коли дочці виповнився рік, моя мама вийшла на пенсію, а я – на роботу. Тому Діана до бабусі Люби особливо прив’язана.

Вона теоретично знає, що у неї є і бабуся Тамара, але вона для неї, як Місяць – десь є, але далеко і незрозуміло ще для чого.

– Ти ось що, – впоравшись з образою сказала нарешті Тамара Олексіївна, звертаючись до внучки, – у мене через тиждень день народження, так ти зроби милість, подаруй мені подарунок – мій портрет, добре?

– Добре, – погодилась Діана і примружилася, запам’ятовуючи, – намалюю і подарую, а ти нас запрошуєш? І торт буде?

– І торт, запрошую, – запевнила Тамара Олексіївна, – я за цим до вас і прийшла.

Про те, що Тамара Олексіївна відзначатиме свій 55-ти річний ювілей, ми пам’ятали. З дорогими подарунками у нас туго: іпотека за трикімнатну квартиру розслабитися не дає. Але улюблену туалетну (і недешеву) воду свекрухи ми вже купили. Ще буде букет квітів і портрет від Діани.

Мама моя вирішила не ходити, пославшись на те, що вона поїде в гості на дачу до рідної сестри, моєї тітки.

День ювілею …

– Красуні, спізнюємося, таксі чекає, – поквапив нас з донькою Максим, – давайте вже, вистачить чепуритися.

– Ми НЕ чепурились, – відповіла за мене дочка, – ми бабусі  портрет красиво загорнули. За блискучим папером і стрічкою я зайшла, коли вибирала для свекрухи розкішний букет. Тепер степлером ми з Діаною прикріпили до обгортці пишний бант.

– Готово, – сказала дочка, – поїхали, бабуся обіцяла торт. Адже їй сподобається портрет, правда?

– Правда, – запевнила я, – він дуже красивий.

Як я помилялася…

– Що це? – свекруха розгорнула подарунок перед гостями, – Хто це?

– Це ти, бабусю, – Діана світилася від щастя і навіть її бант на маківці тремтів в передчутті похвали.

У мене звичайна дитина, яка дуже любить малювати. Не Да Вінчі, просто дівчинка 4-х років. Я не знаю, чого чекала Тамара Олексіївна. На листку вона була намальована навіть стрункішою її 56-го розміру, навіть без подвійного підборіддя, а вже зачіска – темно-червоне каре і зовсім була передана з максимальною точністю.

– Це ж … жахливо, – скривилася Тамара Олексіївна, – хіба я така? Що це за руки й ніс? І брови насуплені? Не інакше, як твоя мама з любові до мене тобі допомагала. Ні, за такі подарунки дівчаткам смачний торт не видається.

– Мама, ти при своєму розумі? – запитав Максим, – Це малювала твоя 4-х річна внучка. намагалася, як могла.

– А бабусю Любу і свою матір вона намалювала краще, – Тамара Олексіївна не звертала уваги на Діану, яка почала тихо плакати.

– Тамара, – не витримала найкраща подруга свекрухи, – припини, скажи, що ти пожартувала. Дитина для тебе старалася. Їй ніхто не допомагав, не вчив, що треба зобразити тебе якомога гірше.

– Старалася? – Тамара Олексіївна аж зойкнула, – Бачу, як старалася. Не допомагав? Чудово, а можна було б і допомогти, щоб намалювати нормально і порадувати бабусю.

– Ми тобі торт найсмачніший купимо, – заспокоював дочку Максим в машині таксі, коли ми поїхали зі злощасного ювілею, – Тобі одній цілий торт. А бабуся просто не розуміє нічого в мистецтві.

– Вона зла, – шепотіла Діана, – я ніколи не буду її малювати.

– Правильно, – сказала я, – є безліч інших людей, чий портрет ти можеш зробити. Тата, наприклад?

– Так, я намалюю тата, – сказала Діана, а в магазині, коли ми вибирали торт, додала, – давай на торт бабусю покличемо, ну МОЮ бабусю, Любу?

Через пару годин ми вдома їли смачний торт, Максим, стримуючи сміх, захоплювався своїм портретом, а мама цілком серйозно помітила:

– Вуха у зятя, як живі! Такої точності й очікувати від дитини важко, давайте Діану на наступний рік в художню школу віддамо?

– Тату, – запитала дочка перед сном, – тобі справді портрет сподобався?

– Це найкрасивіший портрет, який я коли-небудь бачив, – сказав Максим і поцілував  дочку у чоло.