Андрій одружився заради квартири, згодом він ше захотів хапнути будинок бабусі дружини, але старенька його перехитрила

Андрію батьки як весільний подарунок подарували однокімнатну квартиру. Заради цієї квартири він і одружився з Інною, бо інакше його батьки такого подарунка йому не зробили б.

Інну Андрій не любив. Вона йому подобалася, але не більше. І все життя з нею жити він не збирався. Ось чому вже через місяць після весілля Андрій всерйоз почав думати про розлучення.

Батьки Андрія думали, що весілля зробить їхнього сина серйознішим. Тому що він у свої 25 ніде не працював і не вчився, а жив за рахунок батьків.

Інна їм подобалася. Серйозна дівчина. В інституті навчалася та працювала при цьому. Батьки Андрія подумали, що вона виправить їхнього сина. Вони натякнули йому, що не заперечували б, якби він одружився на Інні.

Андрій відмовлявся, пославшись на те, що їм з Інною жити ніде, а жити з батьками або в орендованій оселі він не хоче. Тоді вони пообіцяли Андрію, що якщо він одружується з нею, то вони куплять йому квартиру. Ось він і одружився, а вони виконали свою обіцянку.

А тепер Андрій думав про те, як би йому якомога скоріше розлучитися. Але не просто розлучитися, а вигідно. І ось за вечерею Андрій почав із дружиною серйозну розмову.

— Треба нам, щось придумати, щоби покращити наші умови житлові, — сказав Андрій. — Сама, мабуть, бачиш, як тут погано. Ненормально розпочинати життя за таких умов.

Інна знизала плечима.

– А мені нормально, – сказала Інна. – Мене все влаштовує.

— Тебе влаштовує, а мене ні, — сказав Андрій. – Я хочу більшого. Ось тільки де грошей взяти? Я зараз не працюю, А ти, доки ти не закінчиш інститут, навряд чи можеш розраховувати на добру зарплату. Є якісь думки щодо цього?

Інна не знала, що й сказати.

— Я тут у своїх попросив, — збрехав Андрій. — Але… На жаль… У них немає нічого. Сказали, що і на цю ледве наскребли. Їм довелося навіть до родичів по допомогу звертатися. І ще не відомо, чи кажуть, коли тепер розрахуються. Тож, Інна, тепер ти маєш у своїх попросити. Скажи їм, що ось Андрію батьки допомогли, а вони тобі – ні. Може, їм стане соромно?

— Попросити, звісно, ​​можна, — розгублено відповіла Інна. — Та що толку. Немає нічого.

— Слухай, а ти маєш бабусю, Любов Андріївну, — сказав Андрій. — На весілля, пам’ятаєш, приїжджала до нас? У гості ще нас кликала.

– І що? – запитала Інна.

– Так у неї ж будинок є недалеко від міста. Що, коли вона його продасть, а гроші нам віддасть. А ми обміняємо нашу однушку на двійку.

— А де вона житиме? – запитала Інна.

— В батьків твоїх й житиме, — сказав Андрій. — У кімнаті, де ти жила раніше.

— Ну, я не знаю, — розгублено відповіла Інна. План Андрія їй не подобався.

– Що ти не знаєш? — сердито питав Андрій. — У нас із тобою, може, через це сім’я руйнується, а вона не знає.

— Чому руйнується?

– А як ти хотіла? — Андрій здивовано дивився на дружину. — Ось на такому неміцному фундаменті щасливу сімʼю збудувати? Цікаво, як ти собі це уявляєш? Ось у цьому кутку зробимо дитячу кімнату, так? А в цьому кутку буде мій кабінет? Ти так собі уявляла?

– Ні, але…

— Сім’я — це насамперед рівноправність, — багатозначно сказав Андрій. — Отже, й однаково ми повинні вкладатися в нашу сім’ю. Ось мої родичі вже вклали у нашу сім’ю цю квартиру. А що твої зробили?

Інна знизала плечима.

— Нічого не зробили, — сказав Андрій. — Ото хай і роблять. А як ти хотіла? Легких шляхів на щастя не буває.

У найближчі вихідні Андрій та Інна поїхали до бабусі. Любов Андріївна дуже зраділа їхньому приїзду. Баню їм розтопила, багато всього смачного наготувала. Відразу після вечері Інна і почала серйозну розмову.

– Бабуся, а давай ти продаш свій будинок, – сказала Інна.

— А де ж я житиму, — здивувалася Любов Андріївна. — У мене, крім цього будинку, немає нічого.

Інна подивилася на чоловіка. Андрій усміхнувся і розповів бабусі, де він припускає її подальше місце проживання. Розповів також, що вони з Інною планують збільшення своєї сім’ї, а значить, їм мало буде квартири, яка є у них.

– А ми за допомогою цих грошей, що отримаємо за будинок, обміняємо її на більшу, – сказала Інна.

— Будинок у Вас, Любов Андріївно, все одно вже старий, — сказав Андрій, — Згниє скоро. Чого добру пропадати? Найкраще його продати. А ми вас не образимо.

— Ну гаразд, онучко, — сказала бабуся, — я подумаю.

Всю ніч Любов Андріївна думала, очі не закривала. Вона, звісно, ​​дуже хотіла допомогти онучці.

Андрій та Інна теж не спали. Розмовляли.

— Будинок, хоч і старий, але завдяки великій ділянці він досить дорогий, — сказав Андрій. — Я й не знав, що він у такому гарному місці. Та тільки за одну цю ділянку ми отримаємо стільки, що нам і на трьохкімнатну вистачить.

— Ну що, бабусю, ти подумала? – запитує вранці Інна.

— Подумала, — відповіла Любов Андріївна. – Я згодна. Тільки щоб вам краще було. Але з батьками твоїми я не житиму.

Інна зробила здивоване обличчя і подивилася на чоловіка.

— А де ж ти житимеш? – запитала Інна.

— З вами й житиму, — спокійно сказала бабуся.

— Як… з нами? — здивувався Андрій – Де з нами? У двокімнатній квартирі?

— Ну чому в двокімнатній, — усміхнулася бабуся. — За мій будинок з ділянкою ви отримаєте щонайменше трьохкімнатну. Я знаю ціни. Бачиш, мабуть, що довкола мене одні котеджі стоять. Мої сусіди вже давно пропонували продати, а в мене потреби не було. Тепер є потреба. Тож житимемо ми разом, а квартира буде моєю. Згодні? Я думаю, це справедливо, адже я вношу кошти. Так?

Інна подивилася на Андрія.

— Подумати треба, — сказав Андрій.

— Ну гаразд, — сказала Любов Андріївна, — вмовили. Дамо тобі одну десяту. Це чесно.

— Ми подумаємо, — сказав Андрій.

– Ну, подумайте, – сказала бабуся. — Я не кваплю. Справа серйозна. Думайте скільки завгодно.

«А бабуся хитра, — подумав Андрій. — Не знаєш, що вибрати. З одного боку, звичайно, не так вже й погано жити у великій квартирі. Але з іншого боку, я ж хотів не цього. Адже, якщо я погоджуся на її умову, це означає, що вже ні про яке вигідне розлучення і мови бути не може.

Одна десята – це курям на сміх. А раптом у нас діти будуть? Тоді все вийде набагато складніше. Плюс аліменти. Е-е-е, ні. Умови бабусі відпадають. Та за кого вона мене приймає?

Поки Андрій міркував, Любов Андріївна попросила Інну вийти з нею з дому, допомогти дещо.

– Навіщо він тобі? — спитала бабуся внучку, коли вони вийшли надвір. — Ну хіба не бачиш, що він задумав якусь хитрість? Я це розумію.

– А що він задумав? – не зрозуміла Інна.

— Кинути він тебе хоче, — відповіла бабуся. — Інакше всю цю його авантюру нема чим виправдати. Ну що, справді, за казки він мені тут плів про те, що вам тісно? Працювати краще йшов би, тоді не було б часу про тісноту думати.

Інна розгублено дивилася на бабусю, не знаючи, що сказати.

— Гаразд, — сказала Любов Андріївна. – Я знаю що робити.

Бабуся та Інна повернулися до будинку.

— Я подумав і вирішив, що, мабуть, ми зараз не поспішатимемо з усіма цими справами, — сказав Андрій.

— Правильно, — сказала Любов Андріївна. – А ми з Інною вирішили ось що. Коли у вас з’явиться дитина, я продам будинок та куплю квартиру. У цю квартиру переїдуть батьки Інни та я, а ви поїдете до їхньої квартири. Згодні?

– Я згодна, – сказала Інна.

Андрій криво посміхнувся, але нічого не сказав. Всю дорогу додому Інна та Андрій їхали мовчки. Незабаром вони розлучилися.

Одразу після розлучення Інни, бабуся продала свій будинок, купила квартиру і там мешкає разом з батьками Інни.

Інна живе одна у квартирі батьків. Цього року вона закінчує інститут. За місяць їй виповниться 23. В Андрія теж все гаразд. Свою квартиру він здає. Живе у якоїсь жінки. Вона хоче вийти за нього заміж, але Андрій не робить їй пропозицію, бо не бачить у цьому ніякої собі вигоди.