Андрій думав, що без дружини і дітей буде почувати себе щасливим. Але справа була зовсім в іншому

Інна поїхалапо справах на два тижні, діти — майже на все літо до табору, Андрій лишився сам, він давно вже мріяв про те, щоб його дружина кудись поїхала.

— Вам, мабуть, мене не зрозуміти, — казав Андрій своїм друзям, — нарешті я зможу пожити, як людина. Без турбот і вічних претензій. Без дружини та дітей. Я вже забув, що це таке. Мені іноді здається, що я народився чоловіком та батьком.

Я не пам’ятаю, що колись був дитиною, колись був молодим. А все тому, що сім’я мене заїла у прямому та переносному значенні. Я втомився. Втомився фізично. Втомився емоційно. Дійшло до того, що мені вже все нецікаво. А тут раптом таке щастя. Два тижні сам.

Андрій та Інна 12 років тому стали чоловіком та дружиною. Коли він пропонував Інні стати його дружиною, то обіцяв, що перетворить її життя на казку. Він тоді по праву вважав себе казковим принцом.

Андрій і був таким. У нього на той момент було все, про що мріє багато молодих людей: квартира, машина, робота з хорошою зарплатою. Але навіть таке становище не гарантує казкового життя.

І казки у Андрія не вийшло. Вийшло звичайнісіньке життя, яке до того набридло Андрію, що він готовий був навіть на те, щоб розлучитися.

Що зупиняло? Тільки те, що він не розумів, що робитиме один. Якби він мав хоч якесь уявлення про те, чим йому займатися, пішовши з сім’ї, він уже давно пішов би. А так він міг мріяти лише про те, щоб хоч якийсь час пожити одному.

Але найважче для Андрія було те, що його дружина після стількох років, прожитих разом, тепер його взагалі не потребувала.

Якщо колись вона була залежна від нього матеріально, то вже два роки як Інна заробляє набагато більше Андрія. І їй при цьому не треба вставати щоранку будь-якої погоди о шостій ранку і їхати на роботу, на якій немає жодних перспектив. І де навіть не помітять твого відходу, якщо раптом таке станеться.

Вже наступного дня, після того, як Інна поїхала, Андрій зрозумів, що однієї лише відсутності дружини та дітей йому для повноти щастя недостатньо. Заважала робота.

— Я тільки зараз зрозумів, — казав Андрій своїм друзям, — наскільки я ненавиджу свою роботу. І сьогодні вранці, коли я йшов до метро, ​​я зрозумів, що мрію лише про одне. Ось я приїжджаю на роботу, а роботи ніякої і немає. Випарувалася кудись. Немає її. І я, щасливий, розвертаюсь і їду додому.

– Та як же ти, – дивувалися друзі, – без роботи? Тим більше, що маєш сім’ю. У тебе – дружина та діти.

— При чому тут дружина та діти, — відповів Андрфй, — якщо я зрозумів, що доти, доки працюю на цій роботі, я щасливий не буду. Я намагався. Я чесно пробував. Я вже цілих три години чесно намагаюся бути щасливим на роботі, і в мене не виходить. І навіть той факт, що я залишвся один.

Андрій озирнувся на всі боки, зазирнув у свій щоденник, що лежав перед ним на столі.

— Я не люблю свою роботу, — сказав він. — Я не хочу працювати тут. І поки ця робота зі мною, я не можу бути щасливою.

— На що житимеш? – цікавилися друзі. — Як подивишся дітям у вічі? На що купиш їм подарунки на день народження чи на Миколая?

– Діти? — неуважно перепитував Андрій. – Дружина? До чого тут вони? На що житиму?

– Саме так! – в один голос кричали друзі. – На що? А головне як?

— Нічого не знаю про те, на що і як житиму, — відповів Андрій. — Але достеменно знаю, що моя робота мені більше не потрібна. А діти? Що діти? І дружина що? Вона заробляє в багато разів більше за мене. І вона вже давно не бере грошей. Розумієте?

Мені страшно від того, що моя дружина не потребує моїх грошей. Я навіть боюся її спитати, а на що ми живемо. Бо знаю відповідь. Ми живемо за її гроші. І в неї їх багато. Дуже багато. Розумієте, в чому тут річ? Моя робота не лише мені не потрібна, вона взагалі нікому не потрібна.

— Ти щасливий чоловік, — говорили друзі. – Твоя дружина не сидить у тебе на шиї. Вона самостійна, сучасна жінка, у всіх сенсах.

— Мені від цього не легше, — сказав Андрій. – Більш того. Я впевнений, що швидше за все вона мене скоро покине. Ну і навіщо я їй? Я ось іноді дивлюся на неї і заздрю. Вона мало того, що заробляє більше за мене, так вона ще й любить цю свою роботу. Ви знаєте, куди вона зараз поїхала? На конференцію. Там збираються найкращі з найкращих. Розумієте? Кращі з кращих! Вона — найкраща з найкращих. А я? Мені 35 років. І я не найкращий з найкращих. І не прийди я сьогодні на роботу, цього ніхто не помітить.

Андрій рішуче підвівся з-за столу і пішов до начальника.

– Я звільняюся, – сказав він.

— Не смішно, — начальник серйозно дивився на Андрія.

— А я не жартую, — сказав Андрій. — Ось моя заява. Підпишіть, і я піду. Я дуже втомився від цього.

– Вам доведеться два тижні відпрацювати, – сказав начальник.

Почувши це, Андрій якийсь час цікаво дивився на начальника, а потім раптом почав сміятися. Він сміявся дуже довго. Начальник із тривогою глянув на  Андрій

— Два тижні відпрацювати? — крізь сміх говорив Андрій. – Ви серйозно?

— Так годиться? — начальник не розумів причини таких дивних веселощів свого підлеглого.

— Зрозумійте, — крізь сміх казав Андрій. — У мене всього, розумієте, лише два тижні. Навіть менше. Один день, можна сказати, минув. І пройшов даремно. Залишилось тринадцять днів. Моєму щасливому життю, можна сказати, залишилося тринадцять днів. А Ви кажете, що я маю два тижні відпрацьовувати. Підписуйте! Бачить Бог, я хочу все зробити по-доброму.

Начальник підписав заяву і вже цього дня Андрій отримав трудову на руки. Розрахунок, сказали йому, дадуть завтра чи в крайньому випадку післязавтра.

— Не має значення, — байдуже відповів на це Андрій. — Мені не поспіхом.

Андрій йшов вулицею абсолютно вільною людиною. Вільним у всіх сенсах. Ось зараз він почував себе щасливим.

Наступного ранку він підвівся о шостій ранку, поснідав. Одягнувся і вийшов із дому так, як виходив зазвичай, коли йшов на роботу. Він підійшов до метро. Постояв трохи осторонь і подивився, як натовп людей заходить усередину. Андрій усміхнувся.

— Яке щастя, що мені не треба туди заходити, — сказав він собі і пішов неквапливо додому. Дорогою він зайшов на спортивний майданчик і похитався на турніку. Спробував підтягнутися, не вийшло. Але навіть це його не засмутило. Андрій був щасливий. Він прийшов додому, ще раз поснідав і ліг спати. Прокинувся годині о дванадцятій дні, пообідав і пішов гуляти.

Інна дзвонила раз на день. Питав, як у нього справи. Він відповів, що в нього все чудово.

Андрій вставав, коли хотів. Їв, коли хотів. Гуляв, коли хотів. І взагалі робив лише те, що хотів.

Два тижні пролетіли непомітно. Андрій зустрів дружину в аеропорту. Всю дорогу додому Інна з цікавістю розглядала свого чоловіка.

– Ти став якимсь іншим, – сказала Інна. – У тебе все гаразд?

— У мене все добре, — сказав Андрій. — Як з’ясувалося, мені не так багато й треба було, щоб відчути себе щасливим.

— І чого не вистачало? – Запитала Інна.

— Краще сказати, що заважало, — відповів Андрій. — Заважала робота. Я звільнився, і тепер я щасливий. Я дуже скучив за тобою та за дітьми.

— Діти повернуться лише у серпні, — сказала Інна. — Наступних вихідних поїдемо до них на батьківський день.

– Ура! – сказав Андрій. — Але тепер я безробітний. Тебе це не лякає?

— Анітрохи, — відповіла Інна. — Головне, щоб ти був щасливим. А твоя робота вже давно заслуговувала на те, щоб її покинути. Я хотіла тобі запропонувати це, але не була впевнена, що ти мене правильно зрозумієш. Ти талановита людина. Я впевнена, що ти знайдеш себе. Я в тебе вірю.

Не поспішайте йти з дому, якщо в сім’ї щось йде не так. Ідіть спочатку з роботи. Найчастіше, саме вона і заважає щасливому сімейному життю.

Але, на жаль, у суспільстві прийнято більше дорожити своїм гарним службовим становищем, ніж хорошим становищем у сімʼї.

В даному випадку якби дружина залежала від Андрія матеріально, він би не замислювався про те, що робота в нього погана. З’явився комплекс непотрібності та нікчемності. Андрій перестав відчувати себе господарем життя та контролювати ситуацію.