Алла одразу вигнала чоловіка з дому, коли зрозуміла, хто він

Але ось чого Алла точно не очікувала, що незабаром після того, як вижене чоловіка, вона дізнається, що чекає на дитину. Спочатку, дізнавшись про дитину, Алла зраділа і відчула себе щасливою. Але потім, згадавши події вчорашнього дня, вона зрозуміла, що все не так уже й добре, як би їй хотілося.

– Та що б вас усіх! – сердито бурчала Алла, ходячи по квартирі. – Коли я з’ясувала, що у Федора є інша, то особливо не роздумувала. Відразу вирішила з ним розлучитися. Але тепер-то що робити? Повертати його назад? Але саме цього я й не хочу.

Алла була зла на чоловіка за його зраду; на себе за свою нездатність одразу побачити в ньому того, хто він є насправді; а заразом і на весь світ узагалі, що в ньому є все, крім справедливості.

Алла згадала, як виганяла чоловіка. Вона наговорила йому тоді багато нехороших слів; та й, крім слів, там було ще багато чого.

– А тепер виходить, що я йому маю дзвонити і повідомляти, що він стане батьком, так, чи що? – сама собі ставила запитання Алла.

Вона уявила своє майбутнє, і їй стало сумно.

«І замість того, щоб назавжди викреслити зі свого життя цю людину, забути її, як кошмарний сон, ставати мамою і бути щасливою, я змушена буду решту свого життя терпіти її поруч із собою.

Нехай навіть не завжди, а тільки коли він стане зустрічатися з дитиною. Але мені від цього не легше. Адже коли дитина народиться, Федір матиме право бачитися з нею. А значить, і я повинна буду бачити Федора. Господи, ну за що мені це? Ну чому я не можу бути просто щасливою мамою?»

Алла задумалася.

«А може, і не говорити йому нічого про дитину? Розлучимося, і все. Він нічого й не дізнається. А з іншого боку? Адже це нечесно так чинити! Нехай я його не люблю, але він – батько. І має право знати. І що мені робити?

Не сказати не можу. А скажу правду, і вже не зможу назавжди викреслити його зі свого життя. От було б добре, якби він дізнався, що буде батьком, але при цьому мені не потрібно було б із ним ніколи зустрічатися. Але таке навряд чи можливо. Тому що він теж, як і я, завжди мріяв про дитину».

Алла не знала, як їй вчинити, і вирішила з ким-небудь порадитися.

«От тільки з ким? – думала вона. – Мабуть, почну зі своєї мами. У неї багатий життєвий досвід. Вона, напевно, знає, як зазвичай чинять жінки в таких ситуаціях».

Алла зателефонувала мамі.

– Мамо, я вчора вигнала Федора. Він мене обманював. У нього є інша.

– І правильно зробила, – впевнено сказала мама. – Таке не прощають. А ти ще молода. У тебе все життя попереду. Знайдеш собі іншого. Кращого. Який не обманює. Для тебе це не складе труднощів.

– Це все так, мамо, – погодилася Алла. – Труднощів не буде. Але сьогодні я дізналася, що чекаю дитину. І тепер не знаю, як вчинити.

– А тут і думати нічого! – з колишньою впевненістю відповіла мама. – Дзвони Федору і повертай його назад. Я впевнена, що він уже все усвідомив і більше так не чинитиме. Вважай, що ти його вже покарала.

– Але ти ж щойно говорила, що таке не прощають, як це розуміти?

– Правильно, – спокійно сказала мама. – Говорила. І знову готова повторити. Ті жінки, які дітей не мають, ті не прощають. А які з дітьми – ті прощають.

– Я тебе зрозуміла, мамо.

– Так ти повернеш Федора?

– Я подумаю.

– Подумай. І про дитину подумай. Як ти одна без чоловіка будеш із ним?

– Чому без чоловіка, мамо? Сама ж сказала, що знайти іншого для мене не проблема.

– Сказала. І знову повторю. Чоловіка знайти не проблема. Але не батька своїй дитині. Або ти чого хочеш? Хочеш, щоб твою дитину виховував чужий дядько? Думаєш, що він її любитиме більше, ніж рідний батько? Щось я сумніваюся. Тому дзвони Федору, кажи йому про дитину, і нехай повертається назад.

– А якщо він не повернеться?

– Як це не повернеться?

– А ось так. Не повернеться, і все. Раптом він образився на мене.

– Образився?

– Ну так.

– За що? За те, що ти його вигнала? Так адже по справі. А коли за справу, то на це чоловіки не ображаються.

– Воно, звісно, все так, мамо. Але тут усе набагато складніше.

– А що ще?

– Я ж його не просто вигнала.

– І що означає це твоє «не просто»?

І Алла розповіла мамі, як саме виганяла чоловіка з дому.

– М-да, – задумливо промовила мама, коли дізналася, як саме Алла виганяла Федора з дому, – це ти, звичайно, донечко, погарячкувала.

– Хто ж знав-то. Та й як було не погарячкувати.

– А він хоч живий?

– У сенсі?

– У прямому.

– Дивні ти запитання ставиш, мамо.

– Ну, після того, що ти мені розповіла, донечко, мені чомусь на думку саме це спало.

– Звідки в тобі це, мамо?

– Що це?

– Бачити в усьому відразу погане!

– Тобто, я правильно зрозуміла, ти не сумніваєшся, що він ще живий?

– Напевно, живий.

– Щось голос у тебе невпевнений.

– Я бачила, як він сам виповз із під’їзду.

– Виповз?

– Ну вийшов. Не чіпляйся до слів, мамо.

– Точно сам вийшов? Чи йому допомагав хтось? Бо після того, що ти мені розповіла, я сумніваюся, щоб він сам міг вийти.

– Ніхто їм не допомагав. Вони самі вийшли. Потім викликали таксі і поїхали. Я бачила.

– Самі?

– Ну так.

– З ним вийшов ще хтось?

– З ним вийшла ще й та, з якою я його застала.

– Так і вона теж там була? Про неї ти нічого не говорила. Ти сказала, що дізналася, що чоловік тебе обманює, а ти його покарала. І все. Про неї ні слова.

– А як ще я могла це дізнатися, мамо? Тільки коли побачила їх обох разом. Її і його. І знаєш де?

– На кухні.

– Як ти здогадалася?

– А інакше звідки б у твоїх руках так швидко опинилася сковорідка?

– Коли я увійшла на кухню, я відразу зрозуміла, що було між ними хвилину тому.

– То їй теж дісталося?

– Навіщо ти питаєш, мамо? Звичайно, їй теж дісталося. Навіть більше, ніж Федору.

– Більше?! Ну ти даєш!

– Вона сама винна, мамо. Навіщо вона сказала, що вони з Федором уже давно кохають одне одного, а я їм тільки заважаю.

– Так і сказала?

– Ну так. Ще сказала, що Федір одружився зі мною тільки заради квартири, і вона щаслива, що все нарешті з’ясувалося.

– А Федір що?

– А Федір нічого. Він уже тоді отримав своє і не міг говорити. Сидів у кутку, закривши обличчя руками, і скиглив. А після цього і вона своє отримала.

– То ти кажеш, вони самі вийшли з під’їзду?

– Самі вийшли.

– Точно самі?

– Точно. Ну що я тобі брехати буду, чи що? Ти ж мене знаєш.

– Знаю.

– Ну так що, мамо? Дзвонити, чи що, Федору? Говорити йому про дитину?

– Ні. Тобі йому зараз дзвонити ніяк не можна. Я сама йому зателефоную. Після тобі передзвоню.

Алла вимкнула телефон.

Мама передзвонила через двадцять хвилин.

– Ну? Як він? Що сказав? – запитала Алла.

– Усе добре, – відповіла мама.

– Що хорошого, мамо? Він повернеться?

– Ні. Не повернеться. Сказав, що йому страшно тепер із тобою жити.

– Слава богу. А ще що сказав?

– Виявляється, він не знав, що ти така.

– Яка така?

– Запальна і нестримана.

– Це я-то запальна і нестримана?! – вигукнула Алла.

– Він так сказав.

– Ну попадися він мені.

– Це навряд чи.

– А щодо дитини що сказав?

– Сказав, що згоден на розлучення і готовий брати участь у її вихованні і все таке, але за однієї умови.

– За якої ще умови?

– Щоб тебе при цьому ніколи більше не бачити.

– А ти що?

– А що я? Відповіла, що мені потрібно з тобою порадитися. Обіцяла йому передзвонити.

– Подзвони йому зараз же, мамо, і скажи, що я згодна на всі його умови.

Алла вимкнула телефон, подивилася на себе в дзеркало, полегшено зітхнула і посміхнулася. Тепер вона була спокійна за своє майбутнє і почувалася по-справжньому щасливою жінкою.