– А мама казала, що всі дівчата зараз меркантильні, і ти теж, – ображено заявив мені хлопець

Мій молодий чоловік, який, на превелике щастя, не став навіть нареченим, раптом відкрив мені завісу таємниці. Виявляється, зараз усі дівчата, і я зокрема, меркантильні. Тобто, від мужика їм потрібні тільки гроші. А йому цю мудрість відкрила мама, яка, зрозуміло, безкорислива і лагідна.

Валентин почав приділяти мені увагу близько дев’яти місяців тому. Ми працюємо в одній офісній будівлі, тому періодично стикалися в ліфті. Через якийсь час хлопець почав вітатися, а приблизно через місяць дозрів до того, що запитав мій номер телефону.

Мені молодий чоловік сподобався. Він високий, розумне обличчя з доволі тонкими рисами, чорне злегка кучеряве волосся, правильна мова і ввічливість теж додавали балів у його скарбничку. Телефон свій я йому дала, так ми почали спілкуватися.

Іноді ми ходили на перший поверх пити каву, іноді разом обідали. В обох випадках кожен платив за себе. Мене це не насторожувало, я навпаки була за, так я себе не відчувала себе чимось зобов’язаною, це давало якусь свободу.

Потім почалися прогулянки парками, довгі бесіди. Валентин дуже непоганий співрозмовник, у нього широкий спектр знань та інтересів. Говорити він може і любить, тому розмовляти ми могли годинами.

Але ходити парком і триматися за ручки, звісно, дуже мило, але ми дорослі люди, і за якийсь час захотілося і ближчого знайомства. Такі зустрічі проходили в мене, бо хлопець жив із мамою, а в мої плани не входило знайомство з нею. Як, думаю, і він не горів бажанням нас знайомити.

До всіх зустрічей я готувалася ретельно. Прибирала квартиру, готувала вечерю, приводила себе до ладу. Валентин же максимум міг принести пляшку вина. Але тоді мене це не напружувало, бо зустрічі були не такі вже й часті.

Спочатку зустрічі тривали один вечір, потім усю ніч, а потім він став залишатися в мене на всі вихідні й періодично забігати в будні дні. І все було б нічого, якби не його звичка приходити з порожніми руками.

Поїсти Валентин вміє і любить. На сніданок може вм’яти половину каструлі млинців, на обід обов’язково перше і друге, на вечерю обов’язково м’ясо з гарніром і салатик. Здоровий апетит у хлопця, це добре. Але проблема в тому, що продукти я купувала за свій рахунок.

Хлопець знає, що йде в гості, буде там ночувати, жити два дні, і навіть булку хліба ніколи не принесе. Це якось дивно. Я спочатку соромилася щось казати, усе-таки він приходив у гості тоді ще не так часто, і я переконувала себе, що можна й не акцентувати на цьому увагу.

Але зустрічі ставали дедалі частішими, на продукти я витрачала дедалі більше, хоча сама в таких кількостях не їм. Я собі каструлю супу зварю – мені його на тиждень вистачить. На сніданок наїдаюся тостиком із сиром і чашкою кави. Мені вистачає. А з появою в моєму домі Валентина витрати на продукти зросли в рази.

Коли я зрозуміла, що Валентин живе у мене більшу частину тижня, запропонувала йому скидатися на продукти. Такої реакції, яку він видав, я не очікувала.

– Усе зрозуміло, черговий обман на гроші. А мама казала, що всі дівчата зараз меркантильні, і ти теж, – ображено процідив Валентин.

Я взагалі не зрозуміла такої закиди. У чому тут моя меркантильність? На чому я тут наварюся? На тому, що хлопець, який багато їсть, буде сам же скидатися на ці продукти? Так я його годувати не наймалася.

Виявилося, що Валентин вважає себе гостем, тому й скидатися на щось не збирається. Ми ж не живемо разом, а він просто гостює у мене чотири дні на тиждень, іноді п’ять. А я тут зі своїми продуктами, дурненька.

Грошей же у Валентина немає, тому що зарплату він віддає своїй безкорисливій мамі, щоб усілякі аферистки на кшталт мене його не змогли на гроші розвести. Уже мама-то все знає, так-так.

Я посміялася від душі, а потім відправила Валентина до його чудової мами, яка так переживає за сина і все знає про дівчат. Нехай він у неї там лопає за обидві щоки, вже мама-то його прогодує.