Я так і не змогла забути
Та осінь була дуже похмура, з холодними вітрами і проливними дощами. Я тоді поверталась з роботи, замерзаючи від холоду. Найбільше хотілося швидше налити собі гарячого чаю, закутатись в плед і зігрітися. Підійшовши до під’їзду, я побачила чоловічий гаманець. Озирнулася – нікого.
Заглянула всередину – кілька візиток і гроші … Постоявши трохи біля під’їзду, я почала остаточно замерзати, власник моєї знахідки так і не з’явився, чемно віідстоявши пів години, я пішла додому …
– Мамо, я гаманець чужий знайшла, – крикнула я з порога.
-Дай гляну … Доню так тут гроші, а ось і візитка Савчук Назар Олександрович. Що будеш робити? –
-Подзвоню і поверну, – знизала плечима я … Так почалося моє знайомство з Назаром.
Ми зустрілися в кафе на наступний день, я повернула знахідку, а чоловік в свою чергу подарував мені гарний букет квітів. Назар розповів, що заїжджав до друга в наш будинок, та виходячи з під’їзду ненавмисно гаманець свій і впустив, в поспіху відповідаючи на телефонний дзвінок.
Потім то було побачення, на яке я взяла Марину, Назар обіцяв прийти з другом, але прийшов один … Не дивно, що подруга включила всі свої чари і вправність: молодий, красивий хлопець, та ще й з грошима …
– Каріна, уявляєш, Назар зробив мені пропозицію! – заявила через місяць сяюча від щастя Марина. У мене в грудях шалено закалатало серце.
Всі ці дні, я робила вигляд, що Назар мені байдужий, але всі думки були тільки про нього. Я чула як подруга мило говорить з ним по телефону, як в її очах загорівся вогник після тієї першої зустрічі .. –
-О, як здорово, я тебе вітаю! – спробувала посміхнутися я.
– Каріна, будеш моєю свідком … ну, погоджуйся, ти ж нас все таки познайомила. Відмовиш – весілля не буде! – надула губи Марина.
– Добре. Знаєш, Мариш, чомусь мама дзвонила, я зовсім забула, що обіцяла прийти сьогодні раніше …
Я вибігла з кафе, і ще довго блукала по вечірнім міських вулицях. В голові звучав мамин голос: «Добра ти у мене, Каріно, а життя воно таке, десь треба і хитрішою бути … ну навіщо ти взяла подругу на побачення? А вже тим більше таку, як ця твоя Марина?».
На наступний ранок я взяла на роботі розрахунок, а потім поїхала до тітки, не могла більше жити в цьому місті, дихати цим повітрям, тут мені все нагадувало про нього і зраду подруги. Мама підтримала, бачила мою байдужість до всього. Уже на місці я влаштувалася на роботу, і на деякий час забула про все.
Минуло два роки. До мене почав залицятись колега, а я розсудила: начебто позитивний, заробляє, красиво заоицяється, чим не жених, мама напевно б схвалила. І я сказала йому «так». Ми почали готуватися до весілля. Приїхавши в гості до мами, я дізналася, що Назар потрапив в аварію, і йому треба буде пройти довгий шлях реабілітації щоб знову встати на ноги.
– Марино, як ви, може допомогти чим? – запитала я тут же набравши номер колишньої подруги.
– Ми розлучилися, Каріно. Я ще молода для того, щоб вішати собі такий хомут на шию, ти ж розумієш …
– А як же він?
– Найме доглядальницю …, – бурккнула Марина і поклала трубку.
У той же вечір я з завмиранням серця стояла біля його дверей, не наважуючись натиснути на дзвінок. Раптом двері відчинилися самі, з квартири вийшла літня жінка.
– Ви до Назара?
– Так, – привітно усміхнулася я – як у нього справи? Я тут гостинців принесла.
– Проходьте, він зрадіє, до нього після того випадку ніхто ж і не приходить. Дружина пішла. Так і живемо одні. Я до речі його мама, Ольга Миколаївна.
– Дуже приємно.Каріна.
Ось так зайшовши на 15 хвилин, я залишилася в цій сім’ї назавжди. Я була поруч з Назаром весь період відновлення, разом ми робили з ним його перші кроки і раділи цьому як діти.
Так, він намагався відштовхнути мене спочатку, а через кілька місяців зізнався в любові. З тих пір пройшло десять років. Ми виховуємо двох чудових синів, і живемо душа в душу. А Марина? Вона і досі одна … все шукає більш вигідну партію. Сподіваюся коли-небудь їй у цьому пощастить.