Мій молодий чоловік здивувався до глибини душі, дізнавшись, що в ресторані я… їм

– Голову мені морочиш, – сердито вимовив Сашко, бачачи, як я фарбую губи перед зустріччю з подругами.

– Любий, це вже не смішно. Ми давно хотіли побачитися з Танею і Люсею, – терпляче пояснювала я в сотий раз своєму чоловікові.

– Але чому ти прешся з ними в ресторан? – обурився Саша. – Не можна було інше місце знайти?

Ох, як він набрид мені зі своїми ревнощами. І головне, що у всіх його ревнивих претензіях звучало «з мужиками по кафешках», «хвостом крутити в ресторані». Одного разу Саня дізнався, що я на роботу ходжу в кафе на бізнес-ланч. Ох і рознос влаштував мені цей ревнивець.

– Яке місце, на твою думку, підходить для того, щоб поговорити ввечері з подругами? – з викликом запитала я.- Пропонуєш у темряві погуляти парком і нарватися на п’яних неадекватів?

Саша сказав, що, звісно, ввечері гуляти парком не можна. Але, можна, наприклад, сходити в кіно. Це місце, на його думку, цілком підходило для зустрічі нерозлучних подруг.

– У кіно? Ти жартуєш? – вигукнула я, втрачаючи терпіння. – Я з подругами поговорити хочу, а не слухати фільм. Ніхто не дозволить нам розмовляти в залі.

Сашко насупився, сказав, що я шукаю виправдання своїй непристойній звичці «шарахатися по ресторанах». І додав, що поговорити можна вдома.

– Удома? – зі знущанням запитала я. – Тобто я хочу відпочити, поїсти з подругами, але маю сама готувати, а потім прибирати за ними? А в ресторан прийшла ошатна, поспілкувалася і пішла.

Звісно, Саня вчепився за слово «ошатна», став пирхати на тему коротких суконь, декольте і обтислих джинсів. На його думку, я навмисно «вигулюю» ресторанами найпровокаційніші вбрання. Загалом, набридло мені слухати його ниття, і я втекла до подруг.

Вранці на мене чекало крижане мовчання, ну а в обід, коли Санька зателефонував мені. Він уже готовий був приймати вибачення, але почув, що я на бізнес-ланчі з колегами.

– Така жінка мені не потрібна, – крикнув він у слухавку, ну а далі я почула короткі гудки. От псих, чесне слово.

Не стала я дзвонити Саші, щоб порозумітися. По-моєму, його поведінка – це вже клініка. Що за пунктик у нього з приводу кафе?

Саньку колись образив офіціант? А, може, в дитинстві його налякав кухар? Або він передивився фільмів для дорослих, де найпікантніші справи творять не сантехніки і садівники, а відвідувачі бургерних і піцерій? Не знаю, і знати не хочу.

Тиждень минув з того моменту, як ми розлучилися. А потім на черговому бізнес-ланчі з колегами я побачила, що в кафе зайшла моя свекруха, не відбулася. Вона холодно кивнула мені і сіла за столик подалі.

Сашкова мати обідала з якоюсь жінкою, дуже на неї схожою. Мабуть, із сестрою чи іншою якоюсь родичкою… Я не загострила на цьому уваги. Однак і подумати не могла, що мати Сашка непомітно за мною спостерігала.

Того ж вечора Саня мені зателефонував. Він почав з якихось відсторонених і загальних розмов. А потім раптом почав вибачатися.

– Слухай, я був не правий, – почав він, – пробач мені, люба. Мені погано без тебе, я даремно став погано про тебе думати.

– Що ж навело тебе на думку про те, що я не винна? – здивувалася я.

– Просто сьогодні моя мати бачила тебе в ресторані. Вона була там зі своєю сестрою, – відповів Саня, – так ось мама сказала, що в ресторані ти… їла.

Фраза ця прозвучала дещо розгублено і навіть зі здивуванням. Я навіть розсміялася. Треба ж, я все життя думала і знала, що люди в ресторанах їдять. А от Саша про це навіть не підозрював.

Ми трохи поговорили, але я помітила, що мене не тягне сходитися із Сашком. Так, з приводу ресторанів він ніби як з’ясував. Але ж людина, яка ревнує через такі дурниці, завжди привід знайде.

Він же буде чіплятися до кольору моєї помади, якщо я перед кафе надумаю зробити собі макіяж. А відвідування перукарні взагалі навряд чи переживе. Тому повертатися до Сашка я не стала.