– Ну і що, що я теж тут живу? Ти і так би платила за квартиру, то яка різниця? – кричить сестра

Звалилася сестра на мою голову! Адже було в мене передчуття, що не треба вірити її слізливим вигадкам і давати можливість сісти мені на шию.

Якби ще мама не тиснула мені на голову своїм «ну, це ж твоя сестра: їй потрібна допомога», я б змогла більш тверезо оцінити обстановку, а зараз маємо те, що маємо.

Я вже близько п’ятнадцяти років живу в іншому місті. У цьому місті я вступила після школи, полюбила це місто і вирішила тут залишитися. Жодного жалю з приводу того, що моя сім’я далеко, я не відчувала.

У родині в нас склалися дуже своєрідні стосунки. Тато вдома намагався з’являтися якомога рідше. Мені здається, що будь його воля, він би вже втік, але все ніяк не може зважитися.

Тато вранці на роботу, ввечері в гараж або кудись іще. На вихідні з мужиками на риболовлю, на дачу, куди завгодно, загалом, але аби не бути вдома.

Я його розумію прекрасно: вдома було дуже шумно. Мама в нас завжди розмовляє криком, нерви там ні до біса. Вона може почати волати на рівному місці.

Сестра моя молодша пішла точно в матір. Теж усе на криках, на нервах, на істериці. Удома стояв такий гвалт, що себе чути не було. І ж не втечеш.

Мамі вічно треба було, щоб я допомагала: адже сестра маленька, а треба і те, і п’яте, і десяте, а мама одна розірватися не може. І все завжди треба цю ж секунду.

Найвідповідніше визначення того, що у нас творилося в домі – це нескінченна підготовка до весілля. Коли всі бігають, кричать, ніхто нічого не встигає, ніхто нікого не слухає.

Мені після життя в нашій родині навіть студентський гуртожиток здавався тихим і спокійним місцем. А сусідки вічно дивувалися, що я можу спати і готуватися до навчання під безперервний шум.

Думаю, зрозуміло, чому я не поспішала повертатися додому. Я навіть на канікулах туди заїжджала на кілька днів, а потім їхала кудись працювати, аби тільки не глухнути від волань мами і сестри.

Відучилася я давно, винаймаю квартиру, працюю, хочу купувати своє житло, тому економлю і відкладаю гроші. Кілька разів були серйозні стосунки, але якось до весілля не дійшло.

Найменше мені хотілося у своєму розміреному житті появи моєї молодшої сестри. Вона приїхала без попереднього дзвінка, одразу з валізами. Я тоді одразу пошкодувала, що колись давала батькам адресу.

У сестри, яка раніше не горіла бажанням їхати з нашого міста, у житті трапилася драма. Якісь індійські пристрасті в особистому житті, довгі й важкі стосунки, і ось її наречений одружується з іншою, а сестра не може дихати з ними одним повітрям, тому вирішила переїхати.

Чому вона вирішила переїхати саме до мене, для мене загадка. Ми ніколи не були близькими, бо і різниця у віці в шість років, і характери зовсім несумісні.

Але ось вона в мене на порозі, проситься пожити, поки не знайде роботу і не зможе винайняти квартиру. Ще й мама зі своїми дзвінками «ну, допоможи сестрі, ну, прихисти сестру».

Гаразд, думаю, можна буде перетерпіти місяць, а там вона вже знайде собі щось і з’їде. Це я дуже оптимістично мислила, бо сестра тільки місяць по співбесідах фланувала.

Тут їй зарплата не та, тут графік, тут ще щось. Увесь цей час за квартиру, продукти і засоби загального користування платила я, бо сестра скиглила, що в неї немає грошей.

Але ось вона влаштовується на роботу, місяць відпрацьовує, а з’їжджати і не думає. Вона гардероб оновила, щоб не ходити на роботу в лахмітті всякому.

Треба було її з новим гардеробом і виставити, але я продовжила чекати, коли вона вже звалить. А сестра і не планувала, судячи з її поведінки.

Тоді я їй сказала, що раз вона тут так затримується, то платитиме половину квартплати. А то дуже зручно влаштувалася: одну зарплату вона на шмотки витратила, другу на ґаджети, а я маю її утримувати.

Сестра з важливим виглядом покивала, але грошей я так і не побачила. То їй терміново до стоматолога треба, то взуття продірявилося, а потім вона вкрай знахабніла.

– Ну і що, що я теж тут живу? Ти і так би платила за квартиру, то яка різниця? – кричала сестра.

Так велика! І за комуналку, і за продукти доводиться платити більше, а я відкладаю на своє житло. Але сестрі до ліхтаря, що там я планую: вона на своїй хвилі.

Я їй дала три дні, щоб виїхала, потім її речі полетять у під’їзд, а мені буде плювати, де вона заночує. Нехай хоч до мами їде: це не мій головний біль. Звісно, я найгірша одразу ж стала, але це нічого не змінить, як і мамині гнівні дзвінки. Вийшла я з того віку, коли мене це коливало.