– Це не сімейне життя, а пародія! Ви навіть спите в різних кімнатах! – доводить мені сестра

Сестрі не дає спокою моє сімейне життя. Вона прям їсти не може, як її бісить, що ми з чоловіком усе ніяк не розлучимося, хоча в нас, на думку сестри, уже взагалі ніяких почуттів немає.

– Це не сімейне життя, а пародія! Ви навіть спите в різних кімнатах! – доводить мені сестра, ніби її думка щось змінить.

Це правда. Ми з чоловіком уже років три не спимо в одній кімнаті. Як купили собі будинок, так кожен собі зміг дозволити окрему спальню. На мій погляд, це дуже зручно.

Чоловік хропе, тому мені доводилося тяжко: я дуже чуйно сплю і від його хропіння прокидалася. Але справа не тільки в цьому. Наприклад, чоловік дуже любить спати в холодризі, а я завжди була мерзлявою, тож відчинене вікно для мене прийнятне виключно влітку. Так що роздільні спальні – це запорука міцного і спокійного сну для нас обох. Він не задихається від спеки, я не мерзну, він не прокидається від моїх поштовхів у бік, а я не глохну від його хропіння.

Але ще річ у тім, що в нас із чоловіком уже давно минула пристрасть. Ми разом п’ятнадцять років, одинадцять із них одружені. Немає в нас якогось тяжіння одне до одного. І пристрасть минула, і дике кохання закінчилося. Але ми з чоловіком прекрасно спілкуємося: у нас багато спільних тем, ми удвох ростимо чудових дітей.

Ми рідко спимо разом в інтимному плані. Чоловікові вже не дуже й хочеться, а в мене все життя було знижене лібідо. Знаю, що в чоловіка періодично бувають коханки, але мене це не зачіпає.

Він уже не стільки мій чоловік, як просто близька і дорога людина, з якою ми довгий час разом. Я знаю, скільки ложок цукру додати йому в каву, він не жахається прохання купити прокладки.

Я в ньому впевнена. Якщо я хворію, то світ не руйнується. Чоловік сам відвозить дітей до школи, готує сніданки, обіди і вечері, прибирає вдома і їздить мені за ліками.  Завжди вислухає і підкаже, як бути, підтримає і буде на моєму боці. Я відповідаю йому взаємністю. У нас немає якихось секретів одне від одного.

Я не знаю, чи можна нас називати сім’єю в загальноприйнятому плані. Мені здається, що можна. І не важливо, що ми спимо в різних спальнях, що в нас майже відсутній інтим і в чоловіка бувають інтрижки на стороні.

Але сестра мені вже котрий рік доводить, що моє життя неправильне: ми з чоловіком не сім’я, треба розлучатися і шукати іншого чоловіка. Сама вона так і робить.

Вона вже втретє заміжня. Щоразу розлучалася, коли зникала іскра у стосунках. Їй ставало нудно, прісно, вона йшла і знаходила собі нового мужика.

Мені ж здається, що це вона якось неправильно розуміє сімейне життя. Це ж не постійна пристрасть і буря емоцій. Це і спокійна ніжність, і впевненість у партнері, і якесь тихе щастя. Але для сестри всі мої пояснення – порожній звук. Не знаю навіщо, але вона вже котрий рік намагається підбити мене на розлучення. Я не розумію сенсу її вчинків: адже їй від цього ніякої вигоди.

У нас із нею абсолютно різні життєві ситуації, різні характери і вимоги до сім’ї. Але я до неї з порадами не лізу, тому що це безглуздо. Та й не бачу сенсу лізти туди, куди мене не кликали.

На сестру мої ввічливі прохання закрити тему мого сімейного життя раз і назавжди не подіяли. Вона обурювалася, що бажає мені добра, а я цього не розумію.

Я була м’якою, але сестра примудрилася нарватися на мого чоловіка. Стала йому доводити, що він має мене відпустити, якщо хоче мені щастя. Ну, а чоловік не став вислуховувати навіжену бабу. Сестру було послано у відомому напрямку.

З чоловіком ми потім це обговорили, тому що він вважав, що диму без вогню не буває. Але це виявився той рідкісний випадок, коли все-таки буває.

Нас із чоловіком наше сімейне життя влаштовує, а сестра тепер зі мною не розмовляє, тому що я не змусила чоловіка перед нею вибачитися.