Свекруха вийшла на пенсію і вирішила замучити нас своєю надмірною турботою

Ми з Васею одружені близько п’яти років. Весь цей час його мама, Варвара Андріївна, мені особливого клопоту не завдавала.

Влітку займалася дачею, взимку працювала в дитячому садку вихователем. Перший час після весілля я переживала, що свекруха вчитиме мене життя, даватиме якісь поради. Але вона одразу сказала, що їй турботи і на роботі вистачає. Мовляв, за день стільки носів і сліз витреш, що до вечора себе не пам’ятаєш.

Мене ситуація цілком влаштовувала. Я, звісно, такого життєвого і сімейного досвіду не маю, але у своїй сім’ї волію керувати сама. Не лізла до нас свекруха і після народження Дімки. Так, приходила по суботах у гості, брала онука погуляти. Але не більше того.

Усе змінилося, коли улюблена бабуся зважилася вийти на пенсію. Прийшло до неї усвідомлення, що життя проходить повз.

Так-так, так вона й сказала:

– Я все працюю, працюю, світла білого не бачу. Подруги мої онуків ростять, а я нічого не бачу, крім чужих шмаркатих дітей.

Сказати, що я очманіла, нічого не сказати. Вголос, звичайно, не стала висловлюватися, але про себе подумала, що, взагалі-то, своїх нащадків свекруха давно виростила. І сталося це мало не п’ятдесят років тому. Я навіть не стала уточнювати, що вона має на увазі під словами «подруги онуків ростять». Як виявилося, даремно.

Ми з чоловіком серйозно над словами мами не стали замислюватися. Хіба мало що вона там говорить. Однак Варвара Андріївна вже через тиждень приперлася до нас у позаурочний час.

– Приймаю вітання. Тепер я на всі сто відсотків пенсіонерка, – урочисто оголосила свекруха. – Готова приступити до роботи на вашій території просто зараз.

У мене щелепа відвисла. У сенсі, кажу, до якої ще роботи.

– Ну як же, – свекруха витріщила на мене очі. – Ти ж із Мітею в декреті сидиш. Напевно втомилася, мрієш про відпочинок.

– Взагалі-то, ні. Ми чудово проводимо час, поки тато на роботі. Димка в нас просто подарунок, такий спокійний хлопчик, – здивовано відповіла я.

Свекруха згорнула розмову. Мовляв, ну гаразд, потім про це ще поговоримо. Я теж плечима знизала.

Якщо, думаю, вона вийшла на пенсію, щоб мені допомагати, то дарма. Мені допомога не потрібна.

Наступного ранку, щойно ми з сином встигли провести тата на роботу, дзвінок у домофон. Бабуся прийшла!

Я в повному шоці відчиняю двері. Варвара Андріївна з повною сумкою гостинців пройшла на кухню.

– Давай показуй, що сьогодні треба зробити. А може, з Дмитриком сходити погуляти? Ти не соромся, говори, – бадьоро сказала свекруха. – Може, приготувати треба щось або випрати?

Нічого не треба, відповідаю. Обід у мультиварці готується, білизна в машинці крутиться. На прогулянку ми через годину збиралися.

Свекруха сказала, що в такому разі просто посидить про всяк випадок. Мовляв, раптом допомога знадобиться, так вона тут, під рукою.

Таким макаром вона проторчала в нас до обіду. Поки, нарешті, я не придумала поїхати в гості до своєї матері. Не йти ж гуляти разом із бабусею!

Я нічого проти мами чоловіка не маю. Але спілкуватися з нею цілодобово, це, по-моєму, перебір.

Увечері я поділилася думками з чоловіком. Сказала, що так справа не піде. І якщо бабуся не перестане прибігати до нас як на роботу, треба буде щось робити.

Чоловік тільки розсміявся. Мовляв, мама в нього така, діяльна. Не може сидіти склавши руки. Чудово, відповідаю, тільки я тут до чого.

Ви не повірите, але наступного дня свекруха знову приперлася! Був вихідний, сина я залишила у своєї матері. Думали з чоловіком провести весь день разом. Влаштувати собі романтичний вихідний.

І тут вона на порозі. Я, кричить, готова до праці й оборони. Романтичний настрій, зрозуміло, одразу ж випарувався.

Чоловік побіг робити мамі чай, а я думаю, як би так м’якше донести до невгамовної свекрухи, що мені зовсім не потрібна допомога.

– Варваро Андріївно, – почала я, – може, вам знову на роботу вийти? Ви зрозумійте, ми з Дімою прекрасно й самі з усім справляємося. Не хочеться вас ображати, але ваші послуги нам ні до чого.

Та очима закліпала. Як же, каже так. А ось так, відповідаю. Ви б хоч запитали нас, перед тим як роботу кидати.

Свекруха мало не в сльози. Я до вас з усією душею, а ви. Чоловік, звісно, одразу на її бік став. Що ти, мамо, звісно, ти нам потрібна і важлива. І мені знак робить. Мовляв, підіграй. Я роблю вигляд, що не бачу і не розумію.

Раз, кажу, у вас стільки сил, може, вам нянею піти працювати. А що, там зарплати непогані.

Тут свекруха взагалі розридалася, хоча ніколи плаксою не була. Зовсім, мабуть, на нервовому ґрунті збожеволіла.

Втекла вона вся в сльозах, а мені від чоловіка дісталося. Як, мовляв, смієш так із моєю матір’ю. Я, мовляв, тещу поважаю, а ти що твориш.

Так моя мати в наші справи й не лізе. А твоя перша почала! У підсумку вся сім’я в сварці, і все через цю свекруху, щоб її.