– Та я вже п’ять років із ним, шкода кидати, – зітхає сестра, яку ніяк не кличуть заміж.

Іра, моя сестра, витрачає час на хлопця, який ніколи не зробить їй пропозицію. А навіщо йому брати на себе якісь зобов’язання, якщо все і так чудово?

Вони живуть у його квартирі, де сестра вже п’ять років наводить порядок, готує, робить із ним ремонт. На себе сестра заробляє сама, вкладається в загальні витрати, нічого не просить.

Ідеально ж. Ніби як є дружина, а ніби як можеш будь-якої миті виставити її за поріг, і не винен їй нічого. Це ж просто дівчина, не дружина.

Я розумію, що штамп у паспорті давно нікого ні від чого не зупиняє. Але цей хлопець сам висунув умову, що дітей він хоче заводити тільки в шлюбі.

Сестру тоді це висловлювання так надихнуло – що ти! Вона в цьому побачила дуже дорослий і серйозний підхід, хоча мені здається, що це просто була зручна відмазка. А особливо зручна вона через те, що одружуватися цей хлопець не поспішає. П’ять років уже сестра з ним зустрічається, живуть разом, а пропозиції все немає. Я думаю, що й не буде.

Якби хлопець хотів одружитися, то він це вже зробив би. А його і так усе влаштовує, тому нерозумно чекати, що він кинеться щось змінювати у своєму житті.

Сестра ж марить весіллям, дітьми, іншими сімейними радощами. Я розумію її бажання, але роки йдуть, а нічого не відбувається, треба реально дивитися на речі.

Ми з мамою Ірі давно твердимо, що треба від цього хлопця йти. Вони живуть як сусіди, ну, ще й сплять разом періодично, на сім’ю це не схоже.

– Та я вже п’ять років із ним, шкода кидати, – зітхає сестра. – Стільки часу, стільки зусиль. Я думаю, що він скоро вже дозріє для весілля.

А ось я в цьому дуже сумніваюся. Сестра своє «шкода кидати» вже три роки твердить. Їй уже двадцять сім, а ні кошеняти, ні дитини, як би грубо не звучало.

Якби сестра не хотіла дітей і просто по кайфу жила з хлопцем, у якому її все влаштовує, я б її зрозуміла і не стала постійно капати на мозок, що вона вибрала не того мужика.

Але сестра хоче дітей і нормальну сім’ю. При цьому її хлопець заявив, що діти мають народжуватися в законному шлюбі. Але сам він заміж Іру не кличе. Замкнуте коло виходить.

– І скільки ти ще готова чекати цієї його пропозиції? Ще років п’ять? Тобі самій не набридло? – запитувала я в сестри нещодавно.

Їй ці розмови не подобаються, і я її розумію, неприємно, коли тебе в таке носом тикають. Але я за неї щиро переживаю. Вона зараз при своєму мужику чи то служниця, чи то сусідка, чи то ще хтось.

– А якщо я піду, то це нового хлопця шукати. Поки знайдеш, поки притрешся, поки він покличе заміж. На це й десять років може піти, – огризається сестра.

Я так розумію, що не збирається вона нічого змінювати. Буде й далі сидіти при своєму хлопцеві, який їй уже навіть не обіцяє, що візьме її заміж. Він цієї теми не порушує, сестра теж.

– Ти візьми й запитай у лоб, треба ж розуміти, що він там собі думає, – пропонує мама.

– Ні, не хочу. А то це виглядатиме, ніби я в нього це весілля випрошую, – відмовляється сестра.
Горда, де не треба. А де треба язик глибше засунула, ручки на колінах склала і сидить чекає, коли її птах щастя з ніг до голови обгадить.

Звісно, стрибати від мужика до мужика, чекаючи, хто швидше заміж покличе, це не діло. Але й п’ять років сидіти й чекати, коли мужик, якого ти обстирюєш, обпрасовуєш, годуєш і задовольняєш, думи думатиме, теж не діло.

Сестрі пора вже приймати якесь рішення. А то так у дівках і просидить до кінця життя. Сподіваюся, вона все-таки прислухається до наших із мамою порад.