– Ми чоловікові твоєму не довіряємо! – журиться мама і продовжує сама зустрічати онуку

Скільки себе пам’ятаю в дитинстві та юності, батькам було глибоко байдуже, як я добираюся до школи. У мене взагалі з цього приводу жодних претензій ніколи не було. До школи я пішла в дев’яносто третьому році, тоді якось не прийнято було за ручку до дверей проводжати.

Наскільки пам’ятаю, мене бабуся пару тижнів відводила у вересні і все. Дитина дорогу запам’ятала, далі ходить сама. Воно й зрозуміло, що час був непростий, батькам треба було гроші заробляти, а не зі мною носитися.

Від усього цього мені ще більше незрозуміло, що ж відбувається з моїми батьками зараз. Минулого року моя донька пішла в перший клас. Зізнатися, бабуся з дідом її страшенно балують.

З народження мало не в попу не цілують. Олена в них поки що єдина внучка. Я намагаюся їх часом осаджувати, особливо доводиться пригальмовувати маму. Мама все життя була для мене зайнята. То в неї робота була на першому плані, а потім у мене народився молодший брат. У нас різниця дванадцять років.

Ось із ним вона вже возилася із задоволенням. Як, утім, і я. Ревнощів у мене не було. Дітей я люблю, з братом гралася завжди із задоволенням. Любила допомагати йому вироби робити для дитячого садка.

Коли Олена пішла в перший клас, чоловік спеціально брав на вересень відпустку. Я працюю недалеко від школи доньки. Тому розподілили так: я вранці її до школи відвожу, а чоловік потім забирає і веде додому.

Усе було ідеально перші дні. А потім мені чоловік каже, що мої батьки за нами стежать! Я не повірила. Це, типу, як? Виявляється, він уже кілька разів їх помічав. Батьків у нас у школу не пускали з епідеміологічних причин. І всі батьки першокласників чекали їх на майданчику перед ґанком.
Коли закінчується урок, дітки самі збираються-одягаються, а вже біля воріт їх зустрічають родичі. Так от, коли він приходить забрати доньку і чекає на вулиці, йому вже кілька разів траплялася знайома парочка.

Мої мама й тато мирно прогулюються під ручку на віддалі. Тобто вони навмисне не підходять, а здалеку спостерігають. Усе б нічого, живуть вони від школи теж близько. Але коли кілька разів поспіль – це вже не тягне на випадковість, а відверто тхне закономірністю.

Я чоловікові своєму довіряю. Та й важко уявити, що можна вигадати таку дурість навмисне. Ми одружені майже десять років, з батьками у них стосунки нормальні. Але мене стало просто розривати від цікавості.

Коротше, я вирішила, що повинна все сама побачити! Відпросилася на роботі на годинку. І ми з чоловіком пішли зустрічати доньку зі школи разом. Стоїмо, чекаємо, а з-за повороту вирулює ця всюдисуща парочка. Неспішно так ідуть, прогулюються.

Ми Олену забрали, і я рушила не в бік будинку, а назустріч до батьків. Думаю, чого вони придумають, навіщо вони тут труться. «Привіт! Треба ж яка зустріч! А що ви тут робите?».

«Ой, погода така гарна, вирішили ось прогулятися трохи. А що, Оленка вже відучилася?». Ага, зовсім за дурочку мене тримають. Мама прекрасно знає, що в доньки дзвінок об 11.15, і рівно до цього часу вони й підійшли.

При дитині розбірки влаштовувати не стала. Чоловік із донькою додому пішли, а я на роботу. Потім мамі ввечері зателефонувала і запитала, що це за концерт такий. Сказала, що я в курсі, що вони там мало не щодня так «випадково гуляють».

І мама видала: «Ми з батьком твоєму Вові не довіряємо. Раптом він проспить і не прийде. Оленка вийде зі школи й налякається». Я в осад випала. Визнаю, Вовка у мене – не найвідповідальніша людина на світі.

Часто все в останній момент робить, любить у вихідні поспати довше. Але, заради доньки він завжди все робить так, як треба. Мені б така дурість навіть на думку не спала, що він може про доньку взяти й забути!

Я маму попросила більше так не робити. Начебто вона заспокоїлася. А потім відпустка в чоловіка закінчилася, і бабуся з дідом самі онуку зустрічали. Начебто якось ця тема сама собою закрилася.

Цього року ми хотіли, щоб Олена до школи сама вже ходила. Домовилися, що у зв’язку з тим, що ми з чоловіком на роботі й удома нікого, то донька ходитиме після школи до бабусі з дідом. Вони в нас на пенсії вже кілька років.

А я буду перед роботою до школи її проводжати. Дорога до школи в нас безпечна. Там повністю пішохідна зона і йти-то, по-чесному, хвилин сім. Ось навчальний рік розпочався, усе начебто нормально. Але тільки я від доньки дізнаюся, що сама вона знову не ходить. Бабуся з дідом її продовжують зустрічати біля воріт.

Кілька разів уже з батьками розмовляла. Намагаюся достукатися, що вони позбавляють дитину хоч якоїсь самостійності. Усе повз. Кивають, погоджуються, а потім у доньки питаю – все як і раніше.

Що в такій ситуації робити, я не знаю. Здається, мама зібралася мою дочку до одинадцятого класу так зустрічати.