Сусідка повісила в під’їзді оголошення про те, що потребує речей для дітей. Я принесла, а вона стала крутити носом.

Тамару я знаю давно. Ну, як знаю, ми близько не знайомі, просто сусідки по під’їзду і все. Мені відомо, що в неї четверо дітей, а чоловіка немає. Точніше він був, але близько року тому кудись подівся. Може, пішов, може полюбовно розлучилися. Люди дорослі, буває всяке. Я ось сама вдруге заміжня.

Іду якось із роботи, дивлюся, на дверях висить оголошення про те, що Тамарі потрібні дитячі речі. Вона готова прийняти будь-яку допомогу і заздалегідь вдячна тим, хто відгукнеться на її прохання.

У мене двоє дітей, дівчинка і хлопчик. Гардероб у них не дуже великий, але дещо, що вийшло з ужитку, є: пара курточок, спортивні костюми, спіднички, комбінезони.

Речі чисті, місцями штопані, але для домашнього носіння цілком придатні. Зібрала я все це у два пакети, купила цукерок і віднесла Тамарі. Вона тут же, біля дверей, почала діставати і розглядати речі, крутити носом і морщитися:

– А що це за пляма?

Мені стало так незручно, хоч крізь землю провалися. Я почала гарячково згадувати, звідки вона могла бути.

-Напевно донька впала на траві, коли ми до бабусі в село їздили. Так, точно. Траву я не змогла відіпрати. Намагалася, намагалася…

Я винувато посміхнулася і розвела руками, сподіваючись, що зараз вона перестане порпатися в пакетах, і я зможу піти. Але Тамара і не думала припиняти своє заняття. Тепер вона крутила в руках куртку сина:

– А що, замка на кишені немає?

– Хлопчисько, – знизала я плечима. – Вічно ці замки летять. А я жодного разу не рукодільниця. Якщо щось було потрібно заштопати або полагодити, віддавала в ательє. Ну а коли син із курточки виріс, уже не стала витрачати гроші.

– Нормально. Ти не хотіла витрачати гроші, а я мушу, так? Наче в мене мільйони. Знаєш, Наталю, я живу на дитячі виплати, мені важко і так. А тепер я ще повинна свої копійки в ательє носити?

– Ну полагодь сама, – абсурдність ситуації стала вибивати мене з колії. – Тома, я ж від душі тобі запропонувала речі, і не кажу, що вони годяться на парад. Але в мене теж двоє дітей, і я знаю, як добре мати змінний одяг. У дворі, наприклад, погратися. Забруднив, порвав і не шкода.

– Ось-ось, так ви й носите. Рвете, брудните, а потім несете мені за принципом «На тобі, Боже, що мені не гоже!» Так виходить? І не соромно тобі?

От чесно, я просто отетеріла! Добровільно принесла цілком хороші, добротні речі, ну нехай подекуди потрібно з підшити, але хіба це так важливо? Це не ганчір’я, не лахміття. А я стою і вислуховую образи від того, кому хотіла допомогти.

Правду люди кажуть: «Не роби добра, не отримаєш зла». Я мовчки взяла з рук Тамари одяг і стала складати його в пакет. Вона з подивом дивилася на мене.

-Ти що? Забрати хочеш? Сама принесла, а тепер забираєш? І цукерки?

Мене навіть затрясло. Але я все одно стрималася, нічого їй не сказала, сунула в руки пакети з одягом і цукерки, розвернулася і пішла. А спустившись на свій поверх, почула слово, що летіло в мою спину. І це було не «дякую». Тамара крикнула мені вслід «Хамка» і зачинила свої двері.

Я розповіла про все чоловікові, бо не могла не поділитися враженнями від вчинку Тамари.

-Ні, ти не хамка, ти просто наївна! – сказав він і спокійно зайнявся своїми справами.

До речі, речі моїх сина й доньки діти Тамари носили дуже довго. Щоправда, не знаю, чи була на куртці зашита кишеня, чи все-таки ні.