Виручив друга і залишився в нього ночувати, а мені постелили біля дверей на килимку

Дзвінки серед ночі ніколи не приносять нічого доброго, але в мене літні батьки, тож я ніколи не вимикаю телефон, і завжди тримаю його при собі. Уже був випадок, коли мамі стало погано, і я, щойно дізнавшись про це, помчав у лікарню, щоб допомогти їй і підтримати батька, який хвилювався.

Усе було зроблено вчасно, здоров’я мами відновили швидко, і це ще раз переконало мене в тому, що я все роблю правильно. Але цього разу о третій годині ночі мені зателефонував мій друг, з яким ми разом виросли. Потім я переїхав до Москви, а він залишився жити на Уралі і незабаром одружився.

На весілля до нього я, на жаль, не потрапив, але стосунки ми підтримували. Тому, коли я побачив на екрані телефону його номер, відповів одразу і почув:

– Максе, любий, виручай!

– Що трапилося?

– Ти ж зараз у відпустці?

– Ну, можна сказати й так. У понеділок на роботу.

– О, чудово. Значить, час є. Слухай, у вас у Києві моя мати. Їй зробили операцію. Але ти не хвилюйся, з нею все добре. І батько поруч. Але ось біда: їм потрібно повертатися додому, а квитків на поїзд немає. Літаком мамі не можна, та й дуже дорого це виходить. І я подумав, у тебе машина комфортна. Може, ти привезеш їх сам?

Я задумався. По-перше, згода означала, що я муситиму провести в дорозі добу, по-друге, витрати на бензин і таке інше, по-третє, зв’язуватися з літніми людьми, нехай і добре знайомими, – теж мало приємного, адже це відповідальність і повне підпорядкування їхнім бажанням. Та ще й робота на носі, а я хотів просто виспатися перед виходом…

А з іншого боку, тьотю Люсю і дядька Ваню я знав із самого дитинства, вони товаришували з моїми батьками і завжди були добрі до мене. А коли тата й мами не стало, допомогли з похороном і тепер, на моє прохання, доглядають за їхніми могилками. Тож я ніби як їм зобов’язаний навіть.

– Ей, брате, ти що завис? – почулося в телефоні.

– Думаю.

– Та ти не парся, на заправку я тобі скину скільки треба. Тільки привези їх додому, будь ласка.

– Гаразд, – погодився я. І додав: – Вовка, тільки я з дороги в тебе посплю і тоді вже рвону назад, щоб не запізнитися на роботу.

– Та без проблем, які взагалі питання?!

Ми попрощалися, але заснути я вже не зміг. Ніч було втрачено, бо довелося збиратися в дорогу. Зате вранці ми вже виїхали і, майже не зупиняючись, відмахали майже 600 кілометрів. Доїхали нормально, але до кінця шляху мене вже страшенно вирубувало і, діставшись до будинку Вовки, я подзвонив у двері.

Друг зустрів мене радісними обіймами. Я відзвітував, що доставив батьків у село цілими й неушкодженими, і попросив можливості поспати.

– Сніданок зараз Ліза приготує. А я, вибач, тікаю. Справи, та й треба до батьків заїхати. Та ти проходь, що стоїш як у гостях. Лізо, ну ти де там? Іди, я вас познайомлю.

Вийшла дружина Вовки, а слідом за нею його дворічний син Артем. Вова представив нас один одному і втік, а я залишився стояти стовпом посеред вітальні. Ліза, розвернувшись, пішла в іншу кімнату і довго звідти не виходила. Я зрозумів, що сніданку мені не дочекатися, і покликав її, щоб попросити подушку.

-Тільки не на дивані, – сказала Ліза і разом із подушкою винесла мені старий смугастий матрац. Такі були популярні ще за радянських часів. Розводи на матраці мене не надихнули, тож я спустився до машини, взяв спальник, який, на щастя, не вийняв із багажника, і повернувся до квартири.

Матрац уже лежав у кутку за дверима. Там я і влаштувався, щоб поспати. На сон мені залишалося всього чотири години, шукати щось інше було безглуздо, я більше часу втратив би на роз’їзди. Тому я заліз у свій мішок і миттєво відрубався. Але ненадовго.

Буквально хвилин за п’ять-десять Артемка, зацікавлений дивним коконом, з якого стирчав мій ніс, почав уважно мене розглядати, чіпати і сміятися. Цього йому здалося мало і він почав скакати по мені, весело скочуючись на підлогу. Я не витримав і покликав Лізу. Вона прийшла з незадоволеним обличчям і забрала сина.

Я знову задрімав. Але вона вирушила на кухню, увімкнула чи то міксер, чи то соковижималку, потім, голосно виховуючи Артема, почала його годувати. Наївшись, малюк повернувся до мене, і екзекуція продовжилася. Не кажучи ні слова, я мовчки зібрався і пішов. Потім від’їхав у більш-менш тихе місце і поспав кілька годин.

Зворотна дорога була болісно довгою. Час від часу доводилося зупинятися на годину-півгодини і досипати, так би мовити, на ходу. Зрозуміло, коли Вовка зателефонував мені і запитав, як справи, я все чесно розповів йому, і додав, що не розраховував на такий прийом.

-Твоя дружина, що, не могла хоч на годину відвести сина на майданчик або просто погуляти? І, до речі, навіть чаю не запропонувала, не те, що сніданок.

Вовка замовк, а потім відключився, навіть не попрощавшись. Передзвонив через день, вибачався, казав, що посварився з дружиною і вона пішла до батьків. А я подумав, може це й на краще. Вовка-то, загалом-то, мужик не поганий.