Колишня сваха сподівалася і далі користуватися нашою землею після зради зятя

Ми з чоловіком живемо в селищі міського типу в глибинці нашої області. Дочка наша Маша з університету живе в обласному центрі. Вона у нас розумниця і красуня, на хорошій посаді, а ось чоловіка довго не могла знайти.

Одного разу вона приїхала до нас погостювати і на сільській дискотеці зустріла майбутнього чоловіка. Ігор опинився у нас випадково: друг запросив його в наш тихий куточок розвіятися.

Ігор жив у тому ж місті, що й Марійка, тому вони одразу ж домовилися там зустрітися. Стосунки в молодих розвивалися швидко: через півроку Ігор освідчився Маші.

Тоді до нас у гості завітали свати, знайомитися. І дуже їм у нашому селищі сподобалося: краса, чистота, тиша. Їхали з небажанням.

Через кілька місяців діти наші одружилися, а через рік народилася Ксюшенька. До цього моменту свати, погостювавши у нас ще кілька разів, твердо вирішили переїхати в наше селище. Сваха – Анфіса – якраз на пенсію вийшла, а її чоловік Тимофій уже давно відпочивав за вислугою.

Шукали вони будинок із гарною ділянкою. Продали квартиру і дачу в місті, щоб купити тут. Але в нашому селищі ціни на будинки і квартири дуже різняться. Ми в селищі жили у квартирі, до якої додавалася ділянка. Але нею ми не користувалися, бо не любителі.

Це сваха з весни до осені проводила час на дачі. А в нас і без городу турбот вистачає. Тому вирішили з чоловіком порадити сватам купити квартиру, а свою ділянку запропонували для користування – нехай саджають що хочуть, а з нами діляться врожаєм. На тому й вирішили. Тривав такий порядок багато років, аж поки Ігор не надумав зрадити свою сім’ю.

Одного вечора зять оголосив, що хоче розлучитися. А через кілька місяців від спільної знайомої Маша дізналася, що в нього вже кілька років є жінка, з якою він познайомився на роботі.

Маша дуже складно переживала розлучення і ділення квартири, на яку Ігор не додав ні копійки. Вона була куплена на наші з чоловіком гроші, але оформлена на доньку. Він до останнього хотів її відтяпати, але допомогло тільки те, що гроші ми переказували з рахунку чоловіка.

І ось нещодавно колишня сваха виловила мене на ринку. Сніг тільки зійшов, тож городній сезон маячив перед носом.

– Олено, ми з тобою до цієї справи не причетні. Давайте не будемо сваритися.

Я розуміла, що свекруха до дій сина жодного стосунку не мала, але не могла я бути неупередженою. Аж надто мені було прикро за доньку.

– Я до тебе, Анфісо, жодних претензій особисто не маю, але бачити тебе і твою сім’ю я не хочу.

– А дачею хоч можна користуватися? – з надією запитала вона.

Сказати, що я очманіла – нічого не сказати. Звісно, я їй відмовила. На що отримала купу звинувачень, що вона нам все одно не потрібна, що ми скупердяї. І взагалі, давно Ігорчику розлучатися потрібно було.

Я все це вислухала і сказала:

– Щоб вашої ноги на нашій дачі більше не було.

Час минав, настрій Маші поліпшувався. Вона навіть взяла Ксюшу і з’їздила на море, щоб трохи розвіятися.

І ось якось влітку вона мені каже:

– Мамо, а давай з вашими сливами, які на дачі ростуть, зробимо варення. Мене колега пригостила, таке смачне. Вона і рецепт мені дала. Давай спробуємо?

– Ой, не знаю, донечко, – розгублено відповіла я. – Адже я там давно не була. Може, цього року і слив-то немає.

Загалом, вирішила я перевірити. Машини у нас із чоловіком немає, а дорога до дачі далека, часто не знаходишся. Тому-то ми на неї особливо і не ходили.

Я попросила нашого сусіда відвезти мене туди і назад. Він самотній, а я його часто підгодовую. Ось він і радий був допомогти.

Під’їжджаючи до ділянки, я зрозуміла, що щось не так. Траву було скошено, а грядки засаджено овочами.

– О-о-о, Олена, добрий день! – крикнула сусідка по дачі. – Рада вас бачити, а то тут все Анфіса господарює.

Мабуть, свати вирішили скористатися тим, що я не ходжу на дачу, і продовжити використовувати нашу ділянку, незважаючи на мою заборону.

Першим моїм бажанням було зателефонувати Анфісі і так їй мізки прочистити, але телефон я залишила вдома. А поки ми з сусідом поверталися, я придумала дещо інше. Для цього потрібно було почекати трохи і підмовити сусідку.

Через кілька днів я отримала дзвінок від сусідки. Вона, коли дізналася, що сталося, пообіцяла зателефонувати, коли свати будуть на дачі.

– Анфіса тут, – урочисто оголосила мені сусідка.

Я спорядила сусіда, і ми поїхали на дачу. Треба було бачити очі свахи, коли я приїхала. Я думала, зі сміху впаду, але намагалася триматися серйозно.

– Значить так, Анфісо, – почала я рішуче. – Господарюєте ви в мене незаконно. Купа сусідів підтвердить, що ви тут господарюєте. Земля належить мені. Договору ніякого в нас немає. Тож або ви нам по-хорошому половину врожаю віддаєте, або я пишу заяву дільничному.

– Та що ти таке…

– І овочі хороші вибирай, гниль не прийму, – сказала я і сіла в машину.

Через кілька днів привіз нам сват пристойний урожай овочів і навіть закруток моїх улюблених прихопив. Вираз обличчя в нього був відповідний. Мене це страшенно повеселило.

– І дивіться мені, – крикнула я свасі на прощання.