Чоловік віддав останні гроші синові, а тепер просить мене продати квартиру від першого шлюбу

З Михайлом ми в шлюбі вже дванадцять років. Познайомилися в зрілому віці, я тоді якраз розлучилася, діти вже виросли. Зустрілися на дні народження спільних друзів.

Пам’ятаю, мене тоді підкупило його ставлення до сім’ї – Міша так тепло говорив про сина, з такою турботою. Сама я виховувала дітей одна після розлучення, і мені здавалося, що зустріти в наші роки чоловіка, для якого сім’я не порожній звук, велика удача.

Спочатку все складалося добре. Міша виявився турботливим, уважним чоловіком. Щоправда, вже тоді можна було помітити тривожні дзвіночки – варто було синові зателефонувати, чоловік кидав усі справи і мчав вирішувати його проблеми. Будь-яка дрібниця ставала приводом для втручання батька.

Кирилу було вже за двадцять, але батько продовжував його повністю забезпечувати. Ба більше, коли син влаштувався в офіс менеджером на скромну зарплату, Міша тільки зрадів:

– Та нехай збирає, молодий ще. Встигне напрацюватися, – говорив чоловік, відправляючи синові черговий переказ.

Я намагалася не втручатися в їхні стосунки. У мене в самої двоє дітей, але вони давно живуть своїм життям.

Дочка після інституту пішла працювати бухгалтером, паралельно підробляла репетитором. Зараз у неї своя невелика фірма.

Син починав простим будівельником, а тепер виконроб на великих об’єктах. Зрідка забігають у гості, допомагають по господарству. Грошей ніколи не просили – справляються самі.

Від першого шлюбу в мене залишилася однокімнатна квартира, яку я здаю пристойній сімейній парі. Гроші невеликі, але стабільні, та й дітям залишиться після мене. А ось Кирило, незважаючи на роботу в офісі, постійно сидів на шиї у батька. То на новий телефон грошей не вистачає, то на відпустку. Кожні вихідні зависав із друзями в барах – і все за рахунок тата.

Коли я обережно натякала чоловікові, що синові пора б навчитися планувати бюджет, Міша тільки відмахувався:

– Ти не розумієш, він ще молодий, життя тільки починається. Нехай поживе собі на втіху. Он, твої діти весь час працюють, світла білого не бачать.

Я прикусила язика. Мої діти може й багато працюють, зате ні від кого не залежать. Але чоловік у цьому питанні був глухий до доводів розуму.

Ситуація загострилася, коли Мішу раптово звільнили, а знайти нову роботу виявилося непросто. Ми вирішили поки що жити на заощадження – у нас була відкладена пристойна сума, та й я працюю. Думали, чоловік скоро знайде нове місце, впораємося.

Але тут Кирило вирішив, що йому потрібна машина. Не просто машина – а новенька іномарка.

– Маша, ти тільки не хвилюйся, – сказав мені якось чоловік після чергової розмови з сином. – Я тут Кирилу трохи допоміг. У нього проблеми з кредитом виникли.

– Скільки? – у мене з’явилося недобре передчуття.

– Ну… Істотну частину наших заощаджень, – Міша винувато опустив очі. – Розумієш, йому терміново потрібно було. Він нову машину взяв у кредит, а платити нічим. Можуть забрати, та ще й неустойку випишуть.

У мене в очах потемніло. Наші гроші пішли дорослому мужику, який не може жити за коштами.

– А як ми жити будемо, поки ти роботу шукаєш? – я намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів.

– Я думав про це, – чоловік присів поруч, уникаючи дивитися мені в очі. – У тебе ж є квартира від першого шлюбу. Можна її продати… Усе одно вона пустує.

– Що? – я не повірила своїм вухам. – По-перше, вона не пустує, там живуть квартиранти. А по-друге, ти хочеш, щоб я продала квартиру, яку залишила дітям, щоб покрити борги твого сина?

– Ну, а що такого? Твої діти вже дорослі, своїм житлом обзавелися. А Кирилу зараз важко.

Я мовчки встала і пішла в іншу кімнату. Зателефонувала доньці, розповіла ситуацію. Вона тільки зітхнула:

– Мам, ти правильно робиш. Ми з братом своїм горбом заробили на житло, нікого не доїли. І квартиру цю ти сама заробила, батько там узагалі ні копійки не вклав. З якого дива ти маєш її продавати?

Увечері мені зателефонував сам Кирило. Почав розповідати, як йому незручно, що довелося взяти в батька гроші, але ситуація безвихідна. Мовляв, на роботі всі з машинами, один він як невдаха. А потім ніби ненароком згадав про мою квартиру:

– Маріє Василівно, ви ж розумієте, що це зараз найпростіший вихід? Продасте квартиру, частину грошей нам віддасте, частину собі залишите. Та й клопоту менше буде – не треба з квартирантами возитися.

Я не витримала:

– А може, тобі пора навчитися жити за коштами? Чому мої діти мають позбутися спадщини через твою безвідповідальність? Продай машину, купи щось простіше, почни сам платити за своїми боргами.

– Ну, значить, ви батька не любите, якщо не хочете допомогти його синові, – ображено кинув Кирило і поклав слухавку.

Увечері відбулася важка розмова з чоловіком. Я пояснила, що квартиру продавати не буду – це спадок моїх дітей. І взагалі пора припинити потурати всім забаганкам Кирила.

Міша спочатку мовчав, потім психанув:

– Тобі легко говорити! Твої діти вже встали на ноги. А мій син тільки жити починає. Ти просто не розумієш, як це – бачити, як твоя дитина мучиться.

Із цими словами він зібрав речі й поїхав до сина. Уже тиждень живе в нього, каже, що я безсердечна і не розумію батьківських почуттів. Дзвонить тільки щоб нагадати про квартиру – мовляв, подумай ще, не будь егоїсткою.

А я все думаю – невже любов до дитини має бути такою сліпою? Чому допомога близьким обов’язково має виражатися в грошах? І чи варто жертвувати власним благополуччям заради дорослої людини, яка не хоче дорослішати?