Їжджу з двома дітьми на автобусі, зате чоловік катається на крутому позашляховику

Життя з моїм чоловіком – це як американські гірки: то вгору, то вниз, то голова обертом, то серце завмирає. Але іноді здається, що гірки ці надто круті. Нещодавно у нас був епізод, після якого мені, якщо чесно, захотілося подати на розлучення.

У нашій родині двоє дітей. Старший – третьокласник, а молодша тільки в садок пішла. Живемо ми в передмісті, тому без машини нікуди. Один автомобіль у нас уже є. Однак щойно я вийшла на роботу після декрету, стало зрозуміло, що однієї машини на чотирьох не вистачає.

Чоловікові на роботу – це святе! Йому треба машиною їхати, я автобусом якось доберуся. Ще доводиться дітей розвозити: старшого в школу, молодшу в садок, а потім їх же забирати. Плюс гуртки, секції, магазин – усе на мені.

Спочатку я терпіла, возила дітей на автобусі, але одного вечора сказала:

– Давай другу машину купимо. Це вже не розкіш, а необхідність.

Чоловік задумався, але погодився:

– Ну, давай. Тільки спочатку треба зрозуміти, що ми можемо собі дозволити.

Ми два вечори поспіль сиділи за столом із калькулятором, дивилися сайти, читали відгуки. Я пропонувала взяти щось економічне. Чоловік, звісно, витріщався на позашляховики. Але щоразу після мого зауваження, що ми не олігархи, зітхав і повертався до бюджетних варіантів.

У підсумку зупинилися на симпатичній і прийнятній за ціною моделі. Я вже уявляла, як автомобіль стоятиме на подвір’ї, а ми вдвох розвозитимемо дітей. Залишилося тільки знайти час, щоб з’їздити подивитися машину.

Але не тут-то було.

В один із будніх днів я була на роботі, голова пухла від різних завдань. Раптом телефонує чоловік. Каже:

– Слухай, я машину купив!

Я спочатку зраділа:

– Так швидко? Яку?

– Позашляховик! Такий класний, я його одразу забрав!

На якийсь час я немов зависла.

– Почекай. Який позашляховик? Ми ж домовлялися на іншу марку. І взагалі, звідки гроші?

– Ну… я нашу продав, – не розгубився чоловік.

Тут мене, що називається, прорвало.

– Що ти зробив?!

– Я вирішив, що позашляховик кращий. Він так мені сподобався, що я не зміг відмовитися.

Не зміг відмовитися! А я, значить, тепер зможу відмовитися від нормальної дороги до роботи, від комфорту, від того, щоб вчасно забирати дітей? Сказати, що я була в люті – нічого не сказати.

Увечері він приїхав на своєму «красені». Величезна машина, блискуча, зі шкіряним салоном і якоюсь розумною системою управління. Чоловік сяяв як відполірований діамант.

– Ну, як? – запитав він.

– А як мені тепер дітей возити? – злісно відповіла я запитанням на запитання.

– На автобусі, – знизав плечима чоловік.

Ось так. Одним словом. Автобус. Я стояла на тротуарі з відкритим ротом, а він тим часом відкрив багажник і почав хвалитися, який той просторий.

Тепер я щоранку, як герой бойовика, збираю дітей, щоб встигнути на автобус. Якщо не встигли на один, значить, старший запізниться до школи, молодша плакатиме, а я крутитимуся як білка в колесі.

Чоловік же тим часом спокійно сідає у свою блискучу машину і їде на роботу. Увечері він повертається, миє машину у дворі й натирає її до блиску.

Розмови на цю тему я намагалася починати разів п’ять. Перший раз він сказав:

– Ну вибач, не втримався, вона мені прямо в душу запала.

Вдруге:

– Зате тепер я можу їздити у відрядження по бездоріжжю.

У третій:

– Все одно автобусом швидше, та й економніше.

Так тривало, поки я не усвідомила, що ці розмови марні. Не те щоб змирилася, але зрозуміла, що сил сваритися вже немає.

Ось так ми і живемо. Чоловік на своїй машині, я з двома дітьми на громадському транспорті.

Іноді, стоячи на зупинці в дощ або сніг, я думаю, що треба було відразу бити на сполох, коли чоловік почав задивлятися на позашляховики. А іноді мрію, щоб цей його «звір» зламався десь у полі без шансів на ремонт. Тоді чоловік теж відчув би, як це – опинитися без машини.

Але потім мені стає соромно за ці думки. Усе-таки сім’я – це компроміси. Щоправда, поки що компроміс у нас виглядає так: я жертвую зручністю, а чоловік їздить із комфортом.