Мені сорок п’ять років, а свекруха досі пиляє мене за те, яка я погана господиня

Я завжди думала, що до сорока п’яти років зможу нарешті стати господинею, якою пишається моя сім’я. Я встигла побудувати кар’єру, завести двох дітей і налагодити життя з чоловіком. Коли ми з ним удвох, усе добре. Але варто тільки свекрусі прийти до нас у гості, як атмосфера в домі змінюється до невпізнання.

Щоразу, коли вона переступає поріг, у повітрі одразу відчувається напруга. Я не встигаю з нею привітатися, як вона вже починає свою лекцію.

– Як же ти не розумієш, що діти мають їсти тільки домашню їжу?! Якщо будеш їх годувати напівфабрикатами, вони в тебе виростуть недорозвиненими! – каже вона мені, вказуючи на коробку із замороженими продуктами.

Я намагаюся не реагувати на подібні зауваження, хоча всередині мене все закипає.

– Мам, усе буде нормально, – заступається за мене чоловік. – Одній сімнадцять, другому чотирнадцять, і нічого, все з ними добре.

Але свекруха не звертає уваги на його слова, а йде далі грати в ревізора. Я розумію, що мій дім не ідеальний. І причепитися є до чого. Як, гадаю, і в будь-якій квартирі.

Але Ганна Василівна цього ніби не розуміє! Вона любить заводити розмови про те, що мені треба більше займатися домашнім господарством. Мовляв, у її подружок доньки щодня по три страви на вечерю готують, і вдома в них чисто, і дітей вони виховують, і на тренування ходять. А я ось нічого не встигаю!

Я розуміла, що з кожним разом стаю дедалі дратівливішою, тим паче, коли чую про чийсь ідеальний порядок – мені й так вистачає клопоту з дітьми та роботою, щоб ще намагатися за кимось гнатися.

Якось увечері ми з чоловіком і дітьми готували вечерю, коли свекруха прийшла в гості. Я тестувала новий рецепт – пасту з овочами та куркою. Цього дня я готувала просто з душею. Але щойно свекруха увійшла, її погляд ковзнув кухнею і зупинився на каструлі.

– Це що ще за хрючево? – запитала вона. – Могла б для дітей щось корисне приготувати.

– Мамо, ну досить уже, – сказав чоловік.

Але Ганна Василівна тільки пирхнула і відповіла йому:

– Я ж про тебе і про онуків дбаю!

– А я про них не дбаю? – видихнула я.

– Ну так, тяп-ляп, – сказала свекруха.

І тоді мене прорвало. Я подумала, а скільки, власне, я маю це терпіти? Я вже не дівчинка, і все маю ходити й боятися свекрусі зайве слово сказати? Я заслуговую на повагу за все, що роблю.

– Ганно Василівно, мені це набридло, – сказала я. – Я багато років терпіла ваші причіпки і закиди. Ви постійно мене з кимось порівнювали і говорили моєму синові, яка я погана дружина, мати і господиня. Хоча ми з ним живемо щасливо ось уже багато років.

– Щасливо? – здійнялася свекруха. – Та через тебе мій син живе все життя з недотепою! Ти нічого не встигаєш! Удома пил, готуєш із напівфабрикатів, за собою толком не стежиш. Ось я свого часу вставала о п’ятій ранку, щоб і сніданок приготувати, і себе в порядок привести. І ввечері лягала пізніше за всіх, щоб і посуд помити, і білизну попрасувати, і в квартирі прибрати. А ти ні до чого не придатна!

Від цих образливих слів у мене встав ком у горлі. Я відчула, що в мене на очі вже навертаються сльози і готова була розридатися, як раптом втрутився мій чоловік.

– Так, мамо, досить! – жорстко сказав він. – Маша найпрекрасніша дружина і мати на світі. Я її дуже люблю і іншої дружини мені не треба.

– Це ти так кажеш, бо іншої не знаєш! – закричала свекруха. – А от одружився б зі Світланою, як я казала…

– Я не любив ніколи Світлану! – закричав чоловік. – І безсловесна хатня робітниця, у якої немає ні мізків, ні інтересів, крім як мені догодити, мене не цікавить. І нехай краще моя дружина поспить уранці на дві години довше, але не буде, як ти о п’ятій ранку марафетитися заради тата. Чим це закінчилося? Він усе одно тебе ніколи не цінував! А я свою дружину люблю і ціную.

Свекруха після цієї розмови вискочила з нашої квартири, як ошпарена. А я зрозуміла, як же сильно люблю свого чоловіка. І так приємно було, що він за мене заступився. І що я для нього ідеальна, за всієї своєї неідеальності.