Жадібна сусідка мало не продала нашу кушетку з тамбура в під’їзді. Каже – стоїть у загальній зоні, значить нічия

Як шкода, що сусідів не можна вибирати. Це ж просто покарання якесь, якщо стосунки між людьми, які живуть так близько, не складаються.

У цю квартиру ми в’їхали понад п’ять років тому – встигли взяти іпотеку за хорошою ставкою. Поступово обжилися, і цього року руки дійшли до тамбура – спільної зони в під’їзді для двох квартир: нашої та сусідської.

А в сусідах у нас самотня літня жінка Валентина Борисівна. Більш шкідливої і жадібної людини ще пошукати треба!

Коли ми тільки планували робити тамбур, зрозуміло, ми запропонували їй скластися на вхідні двері. Зрозуміло, що якісь розкішні або броньовані ми ставити не збиралися – для безпеки ми вже встановили хороші сталеві двері в нашу квартиру.  А в тамбур чоловік хотів купити максимально прості, бюджетні двері з дерева. Але Валентина Борисівна складатися навідріз відмовилася.

– Мені ці двері не потрібні. Вам треба – ви й ставте! – кинула вона мені в обличчя, коли я завела про це розмову.

Ще тоді ми зрозуміли, що якщо ми хочемо жити по-людськи, нам доведеться всі витрати брати на себе. З такою сусідкою каші не звариш.

І ось зараз руки дійшли і до надання тамбуру якогось доглянутого вигляду. До цього в нас тут просто стояли санки, велосипед і етажерка для різних речей. Санки і велосипед ми віднесли в гараж, і в мене виникла ідея.

Я задумала витягнути сюди нашу кушетку-банкетку з коридору – на ній уже трохи потерся велюр. Ще постелю шматок ковроліну, поставлю на етажерку кілька кімнатних рослин, і буде у нас затишно.

Коли я у вихідний займалася благоустроєм тамбурної зони, сусідка якраз поверталася з магазину.

Валентина Борисівна похмуро привіталася і прошмигнула у свою квартиру, навіть нічого мені не сказавши. Але ж вона теж буде користуватися цим простором. Могла б і подякувати мені!

Красу, яку я створила, оцінила моя подружка Оля, яка приходила нещодавно в гості:

– Галя, а з кушеткою в тамбурі це ти добре придумала! Коли гостей багато, можна вийти і тут взуття одягати – присісти на неї.

Я теж була задоволена.

А вчора я взяла відгул серед робочого тижня, щоб переробити купу справ – не відкладати їх до свята. І ось після обіду, коли я якраз прибирала в передпокої, почула якісь голоси в нашому тамбурі. Виглянувши у вічко, я побачила сусідку і незнайомих чоловіка та жінку.  Чоловік у цей момент якраз намагався відсунути кушетку від стіни. Я різко відчинила двері й запитала:

– Вибачте, а що тут відбувається? Ви хто?

У Валентини Борисівни витягнулося обличчя – мабуть, вона не очікувала мене побачити.

А молода жінка сказала:

– Доброго дня. Ви не хвилюйтеся, ми ось прийшли кушетку забрати в сусідки вашої.

– Що? Куди забрати? Ви очманіли? Це не її, а наша кушетка! – обурилася я.

Чоловік із гуркотом опустив кінець кушетки, який намагався посунути.

– Не слухайте її! Гроші сплачено, забирайте! Вона в під’їзд її виставила, значить, не потрібна кушетка їй більше! У під’їзді – це вже нічиє! – заметушилася Валентина Борисівна.

У мене просто голова запаморочилася від усієї цієї вистави. Які ще гроші?

– Валентино Борисівно, ви що, за нашу кушетку ще й гроші взяли з цих людей? Ну-ка повертайте, поки я поліцію не викликала! – вибухнула я.

Що тут почалося! З лайки і плутаних пояснень несподіваних гостей я зрозуміла, що сусідка розмістила в інтернеті на сайті оголошення про продаж кушетки. А ці милі люди заплатили їй грошей і хотіли цей предмет меблів до себе на дачу забрати.

Валентина Борисівна продовжувала кричати, що нормальні господарі в коридор речі не виставляють. Тому вона вважає кушетку знайденою на спільній території і має право її продати.

На щастя, чоловік теж не збирався церемонитися з цією нахабою і сказав, що сам сусідку в поліцію відвезе, якщо вона гроші не поверне.

З виглядом ображеної гордості сусідка все-таки сходила за гаманцем і повернула гроші.

І ось що мені тепер робити? Усі меблі і предмети в тамбурі ланцюжком до стіни, чи що, прикувати? Я з таким нахабством вперше стикаюся. Хоч нову квартиру шукай через таку сусідку!