Донька одружила на собі хлопця, хоча я відмовляла. Тепер ходить і щодня скаржиться, що живуть погано.

Донька мене свого часу не послухала, всі добрі поради повз вуха пропустила, а тепер ходить і скаржиться мені щодня, що вони з чоловіком живуть погано. А я казала, не треба хлопця за вуха до РАЦСу тягнути, нічим хорошим це не обернеться. Але не послухала мене, найрозумнішою себе уявила. Ось тепер і розсьорбує.

Може здатися, що я зловтішаюся з приводу проблем власної дочки, але це далеко не так. Зловтіхи там немає, а ось втома і роздратування є. Бо коли тільки все це затівалося, я їй казала, що дурницю вона надумала, не буде від цього жодної користі, жодного толку.

Ольга завжди всі граблі перевіряла своїм лобом, поки Оля сама на своїй шкурі не переконається, що це так, нізащо не повірить і не викине з голови.

На жаль, дитинство минуло, а звичка перевіряти все на собі залишилася. Остання глобальна пригода, яку вона наловила на свою п’яту точку, це заміжжя. Вона заміж рвалася, а ось наречений ні. Але Оля ж у нас найрозумніша.

Стосунки з Пашею у них тривали ще з часів університету. Вони то сходилися, то розлучалися, морочили одне одному голову, як могли. Я дивилася і розуміла, що Паші ці всі серйозні стосунки не потрібні. Йому б десь із друзями потусуватися, попити, розважитися. А Оля вже з другого курсу планувала весілля і подальше сімейне життя.

Мені частенько доводилося слухати міркування доньки про те, як вони з Пашею житимуть. Що в такому-то році вони одружаться, у такому-то візьмуть квартиру, тоді-то народять дитину. Усе в неї було вже розписано. Думок про те, що непогано б узагалі-то і в Паші запитати, що він там хоче, в голові в доньки не виникало.

Що ближче підійшов намічений дочкою термін весілля, то ставало зрозуміліше, що Паша не горить бажанням одружитися. Судячи з усього, його ці стосунки стали обтяжувати, він уже не намагався сам помиритися і взагалі ставився до сварок дуже легко. А ось Оля з сил вибивалася, щоб стосунки не загнулися.

Коли вона плакалася на кухні, що Паші взагалі нічого не треба, вона одна все тягне, я раділа, що до неї ця світла думка нарешті дійшла. Сподівалася, що наступною буде думка про те, що ці стосунки себе вичерпали і треба вже їх закінчувати.

Паша не уявлявся мені зятем мрії, та й до Олі він ставився вже абияк. Ніби як є вона – і добре. Немає її – ну й не страшно. Самого його більше цікавив ненапряжний стиль життя. Чогось домагатися він не хотів, жодних амбіцій не було. Він навіть від батьків з’їжджати не поспішав. Можливо, просто не було мотивації.

Але донька не хотіла бачити очевидних речей і слухати розумних порад. Вона вирішила, що Паша має стати її чоловіком, а вже як вона цього доб’ється, справа третя. А домагатися вона збиралася старим перевіреним способом – раптовою вагітністю.

Я була категорично проти. Діти мають народжуватися в сім’ї, а не сім’я з’являтися через дітей. Це маніпуляція, яка ніколи нічим хорошим не закінчувалася. Одна справа підштовхнути до шлюбу, а інша – змусити на собі одружитися. Ось дочка збиралася саме змусити Пашу на собі одружитися.
Відмовляла я її відмовляла, поки вона в один прекрасний момент не заявила, що вже пізно.

Вагітність є. Донька збиралася дочекатися, коли якось вирішувати ситуацію буде вже пізно, і тільки тоді сказати про це нареченому. Від моїх умовлянь дочка відмахувалася і попередила, що якщо я щось Паші скажу, то вона мене більше знати не знає. Я вдіяти нічого не могла, тільки спостерігати.

Паша від перспектив одружитися і ставати батьком у радість не впав, але під тиском своїх батьків усе-таки вирішив одружитися, щоб «усе як у людей було». Ольга світилася від щастя, вона свого домоглася. Але це їй тільки здавалося.

Сімейне життя виявилося зовсім не таким, яким вона собі його уявляла. Паша намагається рідше з’являтися вдома. Він затримується на роботі, зустрічається з друзями, їздить до батьків. А якщо і перебуває вдома, то або дивиться телевізор, або копається в телефоні.

Донька приходить і регулярно скаржиться, що їй важко самій із дитиною, що чоловік по дому нічим не допомагає, і вони часто сваряться. Грошей не вистачає, дитина вередує, загалом, те, що вона собі там напридумувала, не витримало зіткнення з реальністю.

Я в міру можливостей намагаюся Олі допомогти, все-таки дочка, як не крути, але моє терпіння теж добігає кінця. Слухати постійно скарги на ситуацію, яку вона сама собі створила, втомлює. Я пропоную їй вихід із ситуації – розлучення, аліменти, повернення до нас із батьком, вже підтримаємо-допоможемо. Але їй більше подобається ходити і скаржитися, судячи з усього.