Я з чоловіком не для того розлучилася, щоб із новим залицяльником гуляти годинами по мокрому снігу

Не перестаю дивуватися, яка в мужиків самооцінка висока. Більшість думає, що для завоювання дами серця жодних зусиль докладати взагалі не треба! Ось, мовляв, беріть мене такого чудового і кохайте!

Особливо гостро така проблема постає після сорока років. Де зустріти гідного чоловіка? Ось мені скоро 50 уже буде, з чоловіком розлучилася 6 років тому, і якось відтанула за ці роки, зрозуміла – готова до нових стосунків.

Подруга Алла повністю в курсі мого особистого життя та інших справ – вона хрещена моєї дорослої доньки, дружимо понад двадцять років. І ось вона прямо поставила собі за мету видати мене заміж вдруге.

Приблизно два місяці тому Алла зателефонувала і загадковим голосом покликала в гості до них із чоловіком додому у вихідні. Так ми і познайомилися з Миколою Петровичем, колишнім викладачем чоловіка Алли, представницьким чоловіком 65 років.

Наступних вихідних Микола мені зателефонував і запропонував побачитися. Я вирішила дати шанс цим стосункам, набридло вже самій бути.

Зустрілися в призначений час, і я подумала, що він покличе мене кудись у кафе чи в кіно, але цей романтик запропонував… просто погуляти! Наче нам по 20 років, а на дворі – не березень, а червень.

– Юлю, а ви любите Сосюру? – запитав під час прогулянки Микола.

– Ну так… – ухильно відповіла я, судорожно намагаючись пригадати хоч один вірш цього поета.

– Що ви, це дивовижний поет! І людина трагічної долі. Я вам почитаю… – відповів мій кавалер.

І наступні пару годин прогулянки, поки у мене остаточно не замерзли ноги, я слухала вірші. Добре, хоч каву на винос купили, вона якось зігрівала.

І всі наступні вихідні протягом місяця ми ходили то дивитися якийсь пам’ятник, то якесь знамените дерево, то будівлю. Зрештою мені це набридло, і в чергову суботу я покликала свого нового приятеля до себе в гості, щоб спробувати вивести стосунки на новий рівень. Спекла торт, купила пляшку хорошого вина.

– Юлечко, а ви знаєте, що я хочу запропонувати – давайте в наступні вихідні махнемо до мене на дачу! – випивши черговий келих вина, запропонував Микола.

– Взагалі-то ще не дачний сезон, але можна спробувати, – обережно погодилася я.

– Ну, звісно! У вас же машина, стрибнемо в неї – і помчимо! Будинок, звісно, ще холодний, але там такі краєвиди! Одягнемося тепліше, і можна гуляти хоч увесь день! – мріяв мій кавалер.

– Може, вам краще електричкою поїхати? – скептично відгукнулася я на такі «спокусливі» пропозиції. Мабуть, випите вино посилило роздратування, що закипало всередині.

– Можна, звісно, і на електричці… – злегка розгубившись, відповів Микола.

– Миколо Петровичу, можна я вас безпосередньо запитаю? А вам узагалі навіщо ці ось наші з вами зустрічі? – запитала я.

– Ну, раз така розмова… Ви мені, Юлечко, дуже сподобалися. Можна сказати, що в мене до вас серйозні наміри, – зніяковів мій гість.

– Так? Ми з вами вже два місяці зустрічаємося, і ось я ніяких серйозних намірів не побачила. Ви мене жодного разу в щічку не чмокнули, навіть квіточки не подарували! – продовжувала закипати я.

– Мені здавалося, квіти – це така вульгарність… А зблизитися духовно набагато важливіше, ніж фізично! – з пафосом відповів Микола.

– Господи, та я вже тоді навіть не знаю, як вам пояснити, які стосунки потрібні дорослій жінці! – в серцях сказала я.

– А про що? – розгублено запитав мій залицяльник.

– Про все! Є ж кіно, кафе, ресторани. Бібліотеки, врешті-решт! Що ми з вами гуляємо під місяцем, ніби нам по 15 років! – продовжувала напирати я.

– А, ресторани… Ну, зрозуміло. Меркантильність у жінок зараз у моді, – підібгав губи Микола.

– Та яка меркантильність! Ви зараз у мене вдома, п’єте вино, яке я купила, і їсте торт, який я спекла. На машині я вас вожу постійно, навіть за каву я плачу! І після цього ви вважаєте мене меркантильною? – розреготалася я на повний голос.

– А я вам, Юля, ще хотів книгу поезій подарувати! На жаль, мушу констатувати, що ми з вами категорично не підходимо одне одному, – Микола підвівся з-за столу і з максимально пихато-зневажливим виглядом прослідував у коридор.

– Стривайте, це ви що – кидаєте мене зараз? – не могла перестати сміятися я.

– Не будьте вульгарною, вам не личить, – скривився Микола і покинув мою квартиру.

Я налила залишки в келих і залпом випила. Трагікомедія! Адже він же зовсім ще не стара людина – он Бреду Пітту теж уже 60 років! Що з ним не так?

Чому мужики не можуть докласти мінімум зусиль для гарних залицянь, створення комфорту для своєї жінки, та й просто дотриматися елементарних стандартів – зводити до ресторану, до якогось іншого приємного місця!

Чи це тільки мені трапляються одні дефективні? Ні вже, зі знайомствами і побаченнями, я, мабуть, на якийсь період зав’яжу поки що!