Син із майбутньою дружиною попросили пустити їх пожити в наші 30 квадратів. Відмовили без жалю

Коли син привів до нас із чоловіком для знайомства свою наречену Наталку, я була на сьомому небі від щастя. Дівчина мало того, що красива, так ще й добра.

Було видно, що Андрія мого щиро любить, дбає про нього, намагається не нервувати зайвий раз. До купи хазяйновита – вміє готувати, вдома чистоту береже. Коротше, мало не ідеальна дружина.

Незабаром після знайомства син заявив, що вони з Наталкою вирішили зіграти весілля. Я зраділа ще раз – кращої дружини він собі знайти точно не зможе. Це я тоді так подумала. Але ситуація змінилася буквально за лічені тижні, і, напевно, добре, що справа скінчилася саме так, а не інакше. Але про все по порядку.

Отже, спочатку Андрій з Наталею хотіли жити на орендованій квартирі. Син так і сказав, коли ми з ним обговорювали підготовку до майбутнього торжества.

– Мамо, ми будемо збирати на іпотечний внесок. Купимо потім своє житло. Ну а поки знімемо однушку на околиці.

– Правильно, – іншого варіанту в них усе одно не було, тому я не стала нічого вигадувати. – А там, дивись, і ми з батьком вам чимось допоможемо.

– О, дякую! Будемо мати на увазі.

Я-то мала на увазі грошову допомогу. Ну, наприклад, додати на той самий внесок, підсобити з продуктами й одягом. На побутові потреби, які обов’язково є в кожної сім’ї, особливо молодої.
Але, як з’ясувалося, син із невісткою сприйняли мою обіцянку допомоги по-своєму. Настільки криво, що я ледь остаточно не посивіла, коли почула їхнє прохання за два тижні до весілля.

Приїхали вони до нас у гості надвечір і, випивши по чашці чаю, почали говорити. Першим узяв слово на правах глави майбутнього сімейства Андрій.

– Мам, тату. Пам’ятаєте, ви обіцяли, що за нагоди зможете нам із Наталкою допомогти? – сказав він, міцно тримаючи за руку наречену. – Ось, власне, така необхідність виникла.

– Звичайно, все, що в наших силах, – відповіли ми майже хором. – Вам, напевно, грошей треба на щось додати?

– Ні, гроші-то в нас якраз є, – несміливо промовила Наталка й опустила очі. – Нам би з житлом підсобити…

– Чого-чого? Ви ж начебто знайшли собі однушку в оренду. І недорого! Адже так, Андрію?

Ну так, квартиру-то вони дійсно знайшли. Та тільки здалося їм це надто накладно. Ще ж на початковий внесок збирати, та й їсти щось потрібно. Ніяк не вписувалося винаймання житла в бюджет молодої сім’ї. А без даху над головою не можна.

Тому син із майбутньою невісткою попросили… щоб ми пустили їх пожити до себе. У нашу з чоловіком квартиру. Пообіцяли вносити рівно половину за комуналку, продукти, всілякі побутові витрати тощо. Не безкоштовно, на тому спасибі.

Ви можете подумати, що молоді гріх відмовити, але не в нашому випадку.

– Так, діти мої, – сказала я після довгого мовчання, – а як ви собі це уявляєте? У нас однушка на 30 квадратів. І як ми тут будемо жити вчотирьох? Та ще й з урахуванням того, що ви, загалом-то, молода сім’я.

– Нічого, вмістимося. Зрештою, в тісноті та не в образі! – проспівала Наташа хриплуватим голосочком. – Ось мої батьки свого часу…

Коротше, відмовили. Не грубо, шляхом переконань і наведення доводів. А вони навіть начебто й не образилися. Тільки примовкли й сказали, що дуже сильно в нас розчарувалися. Мовляв, чекали допомоги, а ми їх обламали.

Ще через три дні Андрій сказав, що вони з Наталею розлучаються. Як є – весілля скасували, завдаток із ресторану забрали, запрошення відкликали. Несподівано, так? Ось і я теж здивувалася. Не могли ж вони розбігтися тільки через те, що ми з чоловіком не пустили їх до себе жити на 30 квадратних метрів.

«Наталка сказала, що життя зі мною дуже дороге, і запропонувала розлучитися», – пояснив син. Не захотілося їй платити оренду, забажала невістка, що не відбулася, якнайшвидше накопичити на власне житло.

Дивний підхід, як на мене. Шлюби ж мають укладатися з любові, а не за принципом «дорого-дешево».

Напевно, це на краще. Хто знає, що потім спало б на думку Наталії і яку схему вона б придумала, щоб скоріше стати власницею власної іпотечної квартири!