– Та щоб твої діти так само зробили! – побажала мені тітка, коли я здала сестру в спеціальний інтернат

Сестра в мене з’явилася пізно. У мене тоді була вже своя сім’я, і ​​я не думала, що у батьків у такому віці буде поповнення. Точніше тільки у мами. Батько помер незадовго до того, як вона дізналася про вагітність.

Вона народила дівчинку – Богдану. Але, на жаль, зовсім не здорову. На пальцях можна перерахувати, що у цієї дитини було в порядку, але мама не впадала у відчай. Бігала лікарями та реабілітаційними центрами, сподіваючись зцілити сестру.

Через все це мені здавалося, що я втратила матір. Вона постійно говорила про Богдану, її не цікавила ні я, ні мої діти. Це ображало, але я тримала все в собі, щоб не здатися егоїсткою.

Зрідка я відвідувала їх, але надовго не затримувалася. Сестра абсолютно не сприймала мене, лізла і щось обурено мукала. Саме тому я припинила спробу налагодити з нею контакт.

Зрозуміло турбота про хвору дитину не пройшла безвісти для матері. Вона протрималася п’ятнадцять років, а потім взяла собі помічницю, яка іноді приходила до них і допомагала. Після цього вона прожила ще п’ять років і повністю згасла, віддавши Богдані всі свої сили.

Перед смертю вона попросила подбати про сестру, а я не змогла їй відмовити. Родичі майже божилися, що допомагатимуть мені. Не фізично, так матеріально. Саме через все це я не відправила її до спецустанови, де про неї дбали б фахівці.

Це було дуже складно. Нам із чоловіком довелося переїхати в квартиру матері, щоб доглядати за нею. Діти вже були дорослими, і їм не довелося бути в цьому пеклі.

Богдана була абсолютно неадекватною. Заспокоювалася лише у своїй кімнаті і вирувала щоразу, коли я заходила, щоб нагодувати або відвести у ванну. Пам’ятаючи обіцянку матері, я трималася щосили.

Родичі після похорону матері іноді дзвонили, щоб дізнатися як справи. Я просила допомогти їх, посидіти з сестрою, щоб я хоч іноді могла виходити назовні, але в них завжди були справи.

Втім, чоловік теж довго не протримався, але я його не звинувачую. Ні, ми не розлучилися: він повернувся до нашої квартири.

Ми з Богданою залишилися вдвох, і я сподівалася, що вона звикне до мене, що ми зможемо порозумітися, але все ставало тільки гірше.

Я навіть із квартири перестала виходити, боячись залишити її одну. Продукти та все необхідне мені привозили чоловік чи діти. Я поринула у турботу про сестру так глибоко, що не помітила, як проходить моє власне життя.

Усвідомила я це лише тоді, коли завагітніла моя молодша дочка. Вона відмовилася приїжджати до мене, а я не могла поїхати. Доглядальниця коштувала дорого, а таких сум у мене не було.

– Ти стаєш схожою на бабусю, – ображено сказала мені дочка і відключилася.

А я ніби прокинулася. Озирнулася довкола, подивилася на себе в дзеркало і з жахом усвідомила, що постаріла на п’ять років за півроку. Це мене жахнуло. Я, як і мама, могла пропустити все через Богдану.

Саме тоді я судомно почала шукати гарну спецустанову для сестри. Моя тітонька якось про це дізналася і закотила мені справжній скандал. Казала, що так не можна, що я зобов’язана оглянути сестру, а мені це на тому світі зарахується.

Тоді я не витримала, запропонувала їй забрати до себе “ключ до раю”, але вона чомусь відмовилася. Почала говорити про сестринський обов’язок і щось ще, але я вже не слухала її, а потім і зовсім випроводила.

Мені й самій було не по собі, що я ось так роблю, але, з іншого боку, чи я мала класти своє життя на вівтар догляду за сестрою, яка всіма силами чинила опір моїй турботі?

Якщо чесно, мені здалося, що Богдана навіть не усвідомила до пуття, що люди поряд з нею змінилися. Я не побачила в ній хоча б краплі розуміння, і від цього мені полегшало

Усі родичі засуджують мене за це, але мені байдуже. Я перервала з ними спілкування. Для мене важлива моя сім’я, і ​​те, що я можу поділити з чоловіком та дітьми важливі моменти саме нашого життя.