Півроку будувала ідеальне життя у себе в голові, а коли завагітніла – зіткнулася з жорстокою реальністю

Ще півроку тому все було інакше. Я поїхала відзначати Новий рік до своєї подруги дитинства в сусіднє невелике місто.

Мені провели екскурсію головними визначними пам’ятками, потім ми заїхали до храму, на стінах якого були облуплені старовинні фрески, на центральну площу, прикрашену новорічними вогнями і світловими фігурами, прогулялися засніженою набережною.

– Ух, і красиво у вас тут. Затишно. Ніхто не бігає, не метушиться, – говорила я своїй подрузі.

– Так, тільки тобі нудно буде. Усі одне одного знають, нічого нового не відбувається. Так і живемо тихо і розмірено, – відповідала мені Рита.

– Ритко, а ти не сумуєш за великим містом? Таких фахівців, як ти, не вистачає. Ти вмить знайшла б роботу: стільки перспектив!

Ми йшли якийсь час мовчки. Маргарита перша перервала мовчання:

– Ні, я свою поліклініку нізащо не проміняю. Мене тут кожен собака знає. Я тут потрібна.

– Сперечатися з тобою марно.

Весь залишок дня ми провели за приготуваннями святкового столу. Чоловік Маргарити Олег працював слідчим і все ще був на роботі, але обіцяв приїхати до бою курантів.

Незабаром головний момент вечора настав. За святковим столом після промови, ми приготувалися загадувати бажання.

Олег квапливо відкривав пляшку шампанського – щось йшло не за планом. Дружина його підганяла і говорила під руку, що явно не сприяло результативності.

– Ех, зараз не встигнемо. Усе, пролетіла я з новою машиною, як фанера над Парижем, – сумно промовила Рита, сидячи за столом із порожнім келихом під дванадцятий удар. – А ти що хотіла загадати, Олена?

– А я заміж хотіла вийти.

Тут пролунав стукіт у вхідні двері, і в цей самий момент прогримів хлопок від ігристого. Олег переможно видихнув і почав розливати напій по келихах.

Господиня будинку пішла зустрічати гостей.

– Ваня, Оля! Як ми вам раді! Чекали! Привіт дітвора, – Рита потріпала за волосся дітей сімейної пари і допомогла їм роздягнутися. Друзі вручили подарунки та частування, а потім пройшли у вітальню, де був накритий святковий стіл.

Першим до кімнати вбігли діти, за ними Ольга з Ритою, а трохи позаду йшов Іван. Чоловік 45 років, головлікар лікарні, в якій працювала Ритка, ще й сусід по квартирі – красивий із серйозним обличчям. Він зустрівся поглядом зі мною, і я відчула, як по тілу пробігли мурашки.

Увесь залишок свята ми не зводили одне з одного очей, говорили й жартували на автопілоті, відчуваючи хімію, якою наповнилося повітря навколо нас.

Не важко здогадатися, що цього вечора ми обмінялися номерами, а за кілька днів знайшли привід написати одне одному. Через кілька тижнів Іван приїхав до мене в сусіднє місто, сказавши домашнім, що їде на чергову конференцію.

Так пролетіло кілька місяців – у листуваннях, у недовгих дзвінках, у рідкісних зустрічах. Ближче до літа я стала помічати зміни, які почали відбуватися в організмі.

Я не відразу зрозуміла, що вагітна. Але коли здала всі необхідні аналізи, то виявилося, що йшов уже десятий тиждень. Дуже зраділа новині, бо сподівалася – Іван залишить дружину з дітьми і переїде нарешті до мене. Йому вже й місце знайшла в сусідній лікарні – завідувачем одного з відділень. Не головлікар, але теж непогано.

Прийшла мені ідея зробити Іванові сюрприз і повідомити про цю радісну новину, приїхавши особисто. Ми зустрілися на набережній, яка вся розцвіла і була наповнена солодким запахом квітів.

– Ти станеш татом, – випалила я, відскочивши з обіймів Івана.

Після цієї фрази обличчя супутника різко змінилося. Він зблід і насупив брови.

– І що ти будеш робити? – суворо запитав він.

– Ти? Не ми? – здивовано перепитала я.

– У мене сім’я, діти, улюблена робота, батьки і друзі тут. У мене все життя тут. Що ти мені пропонуєш робити? – із роздратуванням поцікавився лікар.

– Усе життя тут? А я хіба… А я і наша дитина хіба теж не частина твого життя? – з надією в голосі, трохи тремтячи, запитала в Івана.

Раптом пролунав телефонний дзвінок. Іванові телефонувала дружина: їхній молодшій дитині викликали швидку. У сина піднялася висока температура і йому треба було терміново їхати.

– Потім поговоримо, Олен. Мені потрібно до сина їхати, – сказав мені Іван.

І він пішов, залишивши мене наодинці зі своїми невисловленими почуттями і невиправданими надіями.

Я вирішила, що потім говорити не захочу і зателефонувала одразу. Але мені відповів зовсім чужий чоловік, хоч і голос у співрозмовника був таким самим, як у Івана. Він заявив, що говорити не може зараз, та й потім йому нічого буде сказати.

Тут я зрозуміла, що жила останні півроку у фантазіях, що стосунки наші були ілюзією, в яку самій хотілося вірити.

І ось я бреду вуличками малознайомого міста, стискаючи в руці телефон. Зовсім випадково дійшла до храму, в якому мені так подобалися старовинні фрески, зайшла і розплакалася, гарячі сльози обпалювали обличчя, змиваючи біль і страх.

З Іваном ми більше не зустрічалися. Він так і не передзвонив.

Через рік, щоправда, я зіткнулася з ним випадково на набережній, коли гуляла з візочком і подругою, яку приїхала відвідати з маленькою донькою.

Лікар старанно відводив свій погляд, а я і зовсім зробила вигляд, що не помітила його – мовляв, переді мною порожнеча. І тільки подруга залилася рум’янцем, відчувши сором за свого колегу.