Мені здається, що у мого чоловіка почалася криза середнього віку. Принаймні інших пояснень його поведінці я не маю, адже він хоче продати все наше майно і поїхати в село

До того, як Мишкові виповнилося сорок сім, він поводився адекватно. Працював, допомагав мені по дому. Ми разом виховували дітей та їздили у вихідні у гості до друзів та родичів.

А потім він усе частіше почав починати зі мною якісь незрозумілі філософські розмови. Типу:

– Ось ти, Ксюша, замислювалася колись про те, навіщо ми щодня ходимо на роботу? У чому сенс?

– Ну, як рахунки за комуналку прийдуть, покажу тобі, – відповіла я. – Відразу зрозумієш, у чому сенс. Або до магазину разом зайдемо, і ціни на продукти побачиш: теж одразу всі дивні питання відпадуть.

– Та це я розумію! – відмахувався чоловік. – Але ж це все нижчі потреби! Невже ми для цього народилися: їсти, щоб були сили ходити на роботу, і на ці гроші купувати їжу, щоб їсти її, і були сили знову ходити на роботу?

– Гаразд, вистачить мені мізки пудрити, давай уже, кажи, до чого ти ведеш? – зітхнула я.

– Мені здається, є якесь інше життя, правильніше і більш осмислене, ніж те, яке ми з тобою зараз ведемо, – сказав Мишко. – Коли люди живуть і працюють не лише для того, щоб задовольняти свої потреби.

– Ну як дізнаєшся подробиці такого життя, обов’язково поділися зі мною, – сказала я. – Дуже цікаво послухатиме.

Загалом я на ці його міркування особливої ​​уваги не звертала. Ну схоже, посумує, поміркує на цю тему зі своїми мужиками за кухлем пива, та й повернеться.

Тільки ось, на жаль, у Михайла все вийшло не так. Якось він підійшов до мене і сказав, що нам потрібно серйозно поговорити.

– Говори, – відповіла я. – Тільки не затягуй, бо мені вже страшно.

– Нам треба продати все, – почав чоловік. – Квартиру, дачу і таке інше.

– Ага, – кивнула я. – І навіщо?

– Купимо будинок у селі і будемо там жити! – заявив чоловік.

– Навіщо? – запитала я.

– Бо тільки там справжнє життя! – сказав Мишко. – Сама подумай: діти у нас уже виросли, у місті нас нічого не тримає.

– Загалом ми обоє тут працюємо, – зауважила я.

– Ось саме! – зрадовано підхопив Мишко. – Так і будемо у цьому рабстві до пенсії. А я пропоную тобі цього позбутися. Тільки уяви собі, яка це буде краса!

І він почав у яскравих фарбах описувати наше життя у селі. Що буде у нас великий будинок та своє господарство. У магазин практично не потрібно буде ходити, бо все вирощуватимемо вдома: фрукти, овочі, м’ясо, молоко, яйця і так далі.

– Нам з тобою, по суті, і гроші не потрібні будуть! – радісно заявив чоловік. – І ти уяви це життя: ніяких пробок, ніяких галасливих сусідів, ніякої безглуздої роботи на дядька. Все лише для себе. Впевнений, у тебе одразу ж мігрені твої пройдуть.

– Мишко, ти все занадто романтизуєш, – зітхнула я. — Ми з тобою вже не молоді, щоб горбатитися на фермі.

Нам би жити в теплій квартирі, що опалюється, бажано поряд з поліклінікою, і щоб їжу з найближчого супермаркету через годину привозили, а в сусідньому будинку був би пункт доставки від маркетплейсу якогось.

– Ой, все ти ніяк від своїх матеріальних бажань не можеш відірватися! – розлютився чоловік. – А я вищий за це!

– А я реалістка, – відповіла я.

Сперечалися ми тоді близько години. І хоча я наводила логічні та переконливі аргументи, що жити в селі та вести своє господарство не так просто і легко, як думає Мишко, він не хотів мене слухати.

Не кажучи вже про те, що сама нікуди переїжджати не збираюся. Мені подобається моя квартира, мій район, всі мої зручності. І їхати до біса на паски під старість років я не планую.

Тільки ось Мишка мені поки що переконати не вдається. Він має намір здійснити задумане. Навіть заявив, що якщо його не підтримаю, він поїде один. І тепер вимагає продати нашу квартиру та віддати йому половину грошей. Чого я, звичайно, робити не збираюся.