Олег був дуже засмучений: він хотів тефтелі, а йому приготували котлети. – Сьогодні вона не приготувала мені тефтелі, а завтра що? Ні, цього так залишати не можна. Ми одружені вже два роки, і якщо я зараз не покажу характер, іншого такого шансу в мене може й не бути – подумав Олег і вирішив діяти рішуче

Здавалося, ніщо не може зіпсувати Олегу його прекрасний настрій. Адже це був день зарплати. До того ж – п’ятниця. Вечір. Він повертається з роботи додому. А попереду – два вихідних. А вдома чекає на нього смачна вечеря. Сьогодні вранці, під час сніданку, він попросив дружину приготувати її фірмові тефтелі.

«Нічого немає смачнішого за тефтелі, які готує моя дружина, – думав він, коли їхав у метро. – За ці тефтелі я, можна сказати, і полюбив її. Раз спробував, і все. На все життя. Де вона цього навчилася? Розуму не прикладу. І ж не каже, у чому секрет. Хм, смішна. Каже, що забере таємницю цих тюфтельок із собою у вічність.

Ще невідомо, як все в нас склалося б і чи одружився б я з нею, якби вона не вміла так смачно готувати тефтелі. Ні, одружитися я, можливо, і одружився б, бо люблю її. Але одна справа, коли ти просто жінку кохаєш, і зовсім інша справа, коли та, кого ти кохаєш, до всього іншого ще й уміє смачно готувати. Як же мені пощастило. Я найщасливіший чоловік на всьому білому світі».

Так думав Олег, коли повертався з роботи додому. На його обличчі сяяла щаслива посмішка. Він очікував від життя тільки хорошого. Але, прийшовши додому і сівши на кухні за стіл, з’ясувалося, що ніяких тефтелей немає, а є котлети. Причому це були звичайнісінькі котлети, які продаються в магазинах.

Олег суворо подивився на дружину.

– Як це розуміти, Маргарито? – запитав він. – Котлети? А де те, що я замовляв? Де мої улюблені тефтелі?

«Де те, за що я, можна сказати, тебе полюбив?» – думав він.

– Тефтелей немає, Олеже, – жалібно відповіла Маргарита. – Є котлети з картоплею.

– Я бачу, що їх немає. Я питаю, де вони?

Маргарита зітхнула і знизала плечима. Вона не знала, як сказати чоловікові правду. Бо боялася, що якщо він дізнається правду, її план зірветься.

Винуватий вигляд дружини ще більше розлютив Олега.

– Чого ти мовчиш, Маргарито? – суворо запитав він. – Чого ти зітхаєш? Чому ховаєш очі? Ти щось накоїла? Щось жахливе? Приховуєш щось?

– Нічого я не приховую.

– Тоді говори. Чому не приготувала мої улюблені тефтелі? Адже не так вже й часто я тебе прошу їх готувати. Тому що розумію, що це непросто. А ти? Чим ти мені відповіла за моє до тебе добре ставлення? І це в такий день! У день получки!

Я, можна сказати, їхав із роботи весь такий щасливий у надії смачно повечеряти. Посміхався всю дорогу. На мене в метро люди оберталися, бачачи моє щасливе обличчя. А що отримую? Котлети?

– Котлети теж смачні, – жалісливо промовила Маргарита. – Спробуй. Із магазину.

– Та не збираюся я їх куштувати! – вигукнув Олег і відштовхнув від себе тарілку.

– Чому? – злякано запитала Маргарита. – Адже тобі вони теж подобаються.

– Та мені багато що подобається! – вигукнув Олег. – Мені кільки в томатному соусі подобаються. Мені консервовані голубці подобаються. Мені навіть плавлений сир подобається. Свіжий хліб житній круглий подобається, якщо від нього окраєць відрізати і з кількою та з цибулькою з’їсти. Але ми зараз хіба про це говоримо?

– Не про це, – важко зітхнувши, сумно погодилася Маргарита.

– Ми зараз говоримо про п’ятничну вечерю! Святкову! Розумієш ти чи ні?

– Я розумію.

– Нічого ти не розумієш. Якби ти розуміла, то не зіпсувала б мені свято своїми котлетами. А зробила б так, як я тебе просив. А ці твої котлети я запросто міг би і в їдальні з’їсти. Мені для цього не потрібно було повертатися з роботи додому. У нас у місті їдальні – на кожному розі, і в них цих котлет – скільки завгодно.

– Вибач мені. Так вийшло.

– Ах, вибач? Ти, я дивлюся добре влаштувалася? Так? Зіпсувала мені настрій на всі вихідні і «вибач», «так вийшло»?

– Я не навмисне.

– А звідки мені знати, що ти не навмисно? По-моєму, так дуже навіть навмисно. Щоб тільки зіпсувати мені настрій. Якщо не гірше!

– Чого гірше, Олеже?

– А не знаю чого. Ти мені скажи.

– Ну чому ти так про мене погано думаєш?

– Та тому що, Маргарито. Тому що! Я хіба часто тебе про щось прошу?

– Не часто.

– Ні, я розумію, якби я щодня тебе змушував щось готувати мені.

– Ти не змушуєш.

– Невже так важко зробити для мене хоч щось приємне?

– Неважко.

– Тоді чому ти цього не зробила? Чому? Не подобається приносити мені радість? Так і скажи. Я зрозумію і не стану просити. Не стану сподіватися і вірити.

– Подобається.

– Не хочеться робити мені приємне?

– Хочеться.

– Тоді чому не робиш?

– Я більше так не буду.

– А більше й не треба, Маргарито. Все! З мене досить. Ми розлучаємося. І зараз я збираю свої речі і йду від тебе назавжди.

– Через тефтелі?!

– Ні, Маргарито, не через них. Ми розлучаємося через твою скритність. Через те, що ти не говориш мені правду. Адже я прекрасно бачу, що ти від мене щось приховуєш.

– Я не приховую.

– Хочеш сказати, що ти не приготувала їх, бо забула?

– Забула.

– Подивися на мене, Маргарито.

Маргарита подивилася на Олега.

– Ну ж брешеш! – сказав він. – Брешеш. По очах твоїх безсовісних бачу. Адже ти брехати не вмієш. І твоє обличчя завжди тебе видає. Коротше, або ти зараз мені кажеш правду, або я піду. Назавжди. Так і знай.

Але Маргарита вирішила стояти на своєму.

– Я забула, про що ти мене просив, – тихо промовила вона.

– Зрозуміло! – сказав Олег. – Значить, я йду.

Він встав з-за столу і вийшов із кухні. Маргарита задумалася.

«Цікаво, чим це все закінчиться? – думала вона. – Поки що все йде добре. Саме цього я й очікувала. Але що далі буде? І хоча мені здається, що я все правильно розрахувала і дію правильно, але невідомо, як поведе себе . Зараз головне, щоб він не зупинився на півдорозі».

А Олег у цей час збирав свої речі.

«Маргариту слід провчити, – думав він. – Якщо зараз їй поступитися, то далі буде тільки гірше. І справа навіть не в тюфтельках, хоча і в них теж, бо настрій-то вона мені зіпсувала конкретно. Але головне в тому, щоб вона зрозуміла, що зі мною так чинити не можна.

Сьогодні вона не приготувала мені тефтелі, а завтра що? Ні, цього так залишати не можна. Ми одружені вже два роки, і якщо я зараз не покажу характер, іншого такого шансу в мене може й не бути.

І це навіть добре, що вона не приготувала мені сьогодні на вечерю свої фірмові тефтелі. Тому що є привід розлютитися і піти з дому на кілька днів. А ще добре, що в нас дітей немає. І мене тут, по суті, нічого не тримає».

Поки Олег збирав свої речі, Маргарита їла котлети з картоплею і думала про своє.

«Добре, що це сьогодні сталося, – думала вона. – А то Олег уже почав на зануду якогось перетворюватися. І мені такий чоловік не потрібен.

З тюфтельками, звісно, недобре вийшло. І річ навіть не в тому, що я в цьому не винна. А в тому, як він на це відреагував. І було б через що!

Я розумію, якби він повернувся з роботи, а я з іншим. Інша справа. Є за що пред’явити претензії. Але тут? Тефтелі йому не дали на вечерю! Горе-то яке! Ні. Або нехай він уже зараз виправляється, або мені такий чоловік не потрібен. Тож добре, що з тефтелями так вийшло».

А Олег на той час зібрав усі свої речі і вийшов у передпокій із величезною валізою.

– Зачини за мною двері! – крикнув він. – Я йду!

Маргарита вийшла в передпокій.

– Значить, ідеш?

– А ти думала, я жарти з тобою жартую? Ні. Усе серйозно. Йду.

– Ключі залиш.

– Що?

– Ключі від квартири залиш. Навіщо вони тобі? Ти ж ідеш. А мені знадобляться.

Олег задумався.

«Щось я це… – розмірковував він. – Про ключі-то не подумав. Якщо залишаю, як потім повернуся? Я ж не назавжди, а так… На час. Провчити її хочу і назад повернутися.

А як же я повернуся, якщо в мене ключів не буде? А з іншого боку? Якщо не віддам ключі, вона відразу зрозуміє, що я несерйозно йду. Що ж робити? І віддавати не хочеться, і не віддавати страшно.

Ай, будь що буде. Зрештою, я мужик чи хто? А якщо я зараз не проявлю характер і не покажу, хто в домі господар, то чого я буду вартий у цьому житті?»

І, злегка посміхнувшись, Олен недбало дістав із кишені куртки ключі й акуратно поклав їх на тумбочку.

– Прощавай, Маргарито, – сказав він. – Більше, напевно, не побачимося.

– Прощавай, – відповіла Маргарита.

На вулиці в цей час ішов дощ зі снігом і дув сильний вітер. Олег вийшов із під’їзду, витягнув за собою величезну валізу і зморщився.

«Та щоб вас усіх! – сердито подумав він. – Ну треба ж було саме в таку погоду зважитися піти від дружини. Господи. І ж повернутися не можна. Що Маргарита подумає? Що я зламався? Ні. Не дочекається. Мужик я чи хто?»

І Олег рішуче пішов у бік метро, тягнучи за собою величезну валізу на двох коліщатках. До метро потрібно було йти майже півтора кілометра. А валіза була стара. І через п’ятсот метрів у валізи мало того, що відвалилися обидва колеса, але ще й блискавка зламалася. І валіза розкрилася. І частина речей вивалилися на землю.

При цьому вітер і дощ посилилися.

– Ні, ні, ні, ні! – закричав Олег. – За що? Чому я?

І Олег сяк-так запхав у валізу речі, що випали. Після цього він витягнув зі штанів ремінь і сяк-так перев’язав ним валізу, щоб вона не відкривалася. А після цього поніс валізу в руці.

Йому хотілося плакати. Але ще більше хотілося їсти. Адже він так і не повечеряв.

«А в Маргарити вдома зараз котлети, – думав він, – із картоплею. Треба було перед відходом поїсти. А з іншого боку? Якби поїв, отже, виявив би слабкість. Обличчя б утратив. І вже не захотілося б іти.

Ні, я все зробив правильно. З такими жінками, як Маргарита, по-іншому не можна. По-іншому вони не розуміють. А я в мами поїм. Зараз приїду до мами і поїм. Треба їй зателефонувати. Сказати, що зараз приїду».

Олег зателефонував мамі, коли зайшов у метро.

– Мамо? – радісно вимовив він, коли почув її голос. – А це я. Чого дзвоню? Телефоную, щоб сказати, що я їду до тебе. Хочу пожити в тебе кілька днів, ти не заперечуєш? Нічого особливого не сталося, просто я пішов від Маргарити. Ось так узяв і пішов. А що тебе дивує? Ти хочеш знати причину? Будь ласка.

І Олег коротко розповів мамі про те, що коли він прийшов додому, то замість обіцяних тефтелей йому подали котлети.

– Тепер ти розумієш, мамо, – сумно промовив Олег, – що ця жінка мене просто не любить. Ні, мамо, не любить. І більше того, вона щось від мене приховує. Я це відчуваю. І не тільки. А ще по її нахабній фізіономії бачу.

І тут з’ясувалося те, чого Олег ніяк не очікував. Виявляється, за годину до повернення Олега з роботи до Маргарити в гості приїхала його мама. І це саме вона і з’їла всі його тефтелі.

– Ти?! – вигукнув Олег. – З’їла мої тефтелі?

– Ну так, – відповіла мама.

– Та як же це?

– Так вийшло, синку. Дізналася радісну новину, розхвилювалася і все з’їла.

– А чому Маргарита мені нічого не сказала, що це ти з’їла? Я ж питав?

– Ти на Маргариту не сердься, синку. Адже це я її попросила тобі нічого не говорити.

– Але чому?

– Боялася.

– Чого?

– Твоєї реакції. Не хотіла, щоб ти на мене сердився. Але, повір, тому була причина.

– Яка ще причина, мамо? Я нічого не розумію. Ти можеш мені толком пояснити, що сталося?

– Можу.

– Так поясни.

– Ти тільки не хвилюйся, синку.

– Та я не хвилююся. З чого ти взяла? Розповідай!

– Бачиш, у чому справа. Маргарита тоді повідомила мені, що чекає дитину, і пішла з кухні.

– Маргарита чекає дитину?

– Не переривай. Дай мені доказати. Коли Маргарита сказала, що чекає на дитину, їй зателефонувала подруга. І Маргарита, щоб не заважати мені вечеряти, вийшла з кухні. І я залишилася сама. А коли вона повернулася, я вже все з’їла.

Вибач мені, синку. Я так розхвилювалася. А крім того, мені було так смачно, що я не втрималася і з’їла всі тефтелі. І тому вирішила швидше поїхати додому, не дочекавшись тебе. Тому що злякалася, що, коли ти прийдеш із роботи, станеш мене лаяти.

А щоб Маргарита на мене не сердилася, я сама приготувала тобі котлети. У Маргарити в морозилці були котлети з магазину, ну ось я і вирішила хоч так загладити свою провину. Я й подумати не могла, що ти через такі дурниці підеш від неї.

Олег подякував мамі за правду, сказав, що не приїде до неї, а повертається до Маргарити, і вимкнув телефон.

«Господи, як соромно, – думав Олег, не поспішаючи повертаючись додому. – Влаштував спектакль. Тепер доведеться вибачатися. А що робити? Доведеться! Сам винен. І далися мені ці тефтелі».

Маргарита пробачила чоловіка. Не відразу, звісно, але пробачила.

– Але врахуй, – суворо сказала вона, – ще одна така витівка, і між нами все скінчено. Зрозумів?

– Зрозумів, – сумно відповів Олег.

Він у цей час їв котлети з картоплею.

«У житті більше ніколи не попрошу Маргариту готувати мені її кляті тефтелі, – ображено думав він. – І навіть якщо вона їх приготує без мого прохання, я до них не доторкнуся. З принципу. Хоч у такий спосіб, але доведу їй, що в мене теж гордість є».

А вже наступного вечора на вечерю були тефтелі. І Олег не втримався.