Зятя у своєму домі бачити не хочу, а дочка без нього приїжджати відмовляється. – Це мій чоловік, ти повинна його прийняти! – із серйозним виразом обличчя заявляє вона мені

Із зятем бачитися немає ні найменшого бажання. Абсолютно порожня людина, яка нашій родині чимало нервів попсувала. Я вирішила, що такому в моєму домі робити нічого. Але дочка за чоловіка образилася і тепер теж до мене не приїжджає. Каже, що якщо я не приймаю її чоловіка, значить цим ображаю її, адже вони сім’я. А я їй, мабуть, уже не сім’я.

Дочці двадцять чотири роки, три роки вона одружена зі своїм Артемом, а до цього вони ще три роки зустрічалися. Познайомилися в університеті й усе, затуманився в доньки розум, окрім нього й не бачила нікого.

Жодних позитивних емоцій у мене цей Артем не викликав. На обличчя не красень, на фігуру теж, уже у свої сімнадцять із пузом, на характер теж ні про що. Ледачий, як тюлень, нахабний ще до купи. Загалом, не сподобався.

Але я перше доньчине кохання ногами топтати не стала. Думала, що вона у мене розумненька дівчинка, сама зрозуміє, що не її поля ягідка цей Артем. Ось перші місяці пройдуть, рожеві окуляри спадуть і все налагодиться. Але окуляри не поспішали падати. Донька вперто тягалася за своїм хлопцем.

Десь через рік вони розлучилися, точніше Артем її кинув. Сліз було пролито море, вона хотіла університет кидати, щоб із ним не бачитися, їсти відмовлялася, з дому кудись зникала на кілька днів, загалом, нервів ми від цього розставання витратили неабияк.

Коли буря емоцій якось стала заспокоюватися, Артем знову з’явився в житті доньки і запропонував усе почати спочатку. Я готова була його поганою мітлою з під’їзду гнати, але дочка йому на шию кинулася. Усе в них налагодилося.

А скільки потім цих розставань було? І за кожним із них у мене за доньку серце кров’ю обливалося, і щоразу я сподівалася, що ось тепер-то вже точно все, кінець. Залишалося відмучитися, щоб уже разок відхворіло, а далі все налагодиться. Але щоразу цей хлопець знову повертався. Мабуть, усвідомлював, що такої наївної і вірної дурочки, як моя дочка, він не знайде більше.

Коли готувалися до весілля, Артем мені заявив, що я маю оплатити половину урочистості, яку вони там собі напридумували. Половину платили його батьки, а ще половину повинна я, але в мої плани це не входило. Це весілля молодих, вони його хотіли, нехай самі й розбираються. Грошей немає? Ну так значить не треба влаштовувати весілля на всю округу.

Дочка намагалася мене пересперечати в цьому питанні, а коли зрозуміла, що я не збираюся змінювати рішення, заявила, що їй за мене соромно. Ось батьки Артема його люблять і готові оплатити весілля, а я відмовляюся. Довелося нагадати дочці, що я її взагалі-то одна піднімала все життя, а в батьків повна коробочка родичів, уже всім табором якось нашкребуть на забаганки свого Артема.

На весілля я принципово не пішла. До РАГСу з ходила, букет подарувала, а потім поїхала додому. Із дочкою я помирилася вже пізніше, чи то до неї дійшло, що вона сказала не так, чи то підказав хтось розумний. А може просто було потрібно, щоб я пустила їх пожити.

Я була не в захваті від перспективи спільного проживання, але й побоювання доньки з приводу спільного життя зі свекрухою, яка Артему досі дме нижче спини, теж розуміла. Робити нічого, пустила. Думала, що вже якось зможемо притертися, ужитися разом.

Але Артем не зробив жодної спроби налагодити стосунки. У квартирі поводився як пан, на прохання щось зробити чи допомогти завжди долинало «а що, я мушу, чи що». Головний аргумент – це не моя квартира, я тут робити нічого не буду. Під нічого малося на увазі миття посуду, прохання повісити полицю, прибирання хоча б за собою.

Якось мене вже розлютило, що зять на запитання, чому на кухні знову бардак, затягнув своє «а я що, повинен, чи що». Сказала, що свої такі відповіді він мамі своїй говорити буде. У жебраків слуг немає, тому бігати тут за ним ніхто не зобов’язаний. Теж мені, пан вишукався. Подай йому, прибери за ним, а він навіть шкарпетки свої закинути до кошика не спроможний, так і будуть біля ванни лежати, доки я або дочка не закинуть.

Артем образився, почав галасливо збирати речі, а донька бігала довкола і намагалася його якось відмовити. Потім накинулася на мене, щоб я вибачилася. Але ось ще чого не вистачало, так це перед балуваним хлопчиськом вибачатися. Так і пішли вони жити до свекрухи.
Відтоді я поставила доньці умову – її чоловіка я в себе в домі бачити більше не бажаю. Нехай приходить у гості без нього. Нічого незвичайного начебто в проханні немає, але вона на мене образилася. Сказала, що вони з чоловіком сім’я, тому в гості звикли ходити разом. Тому якщо я не приймаю Артема, то й вона не прийде.

Навіть на мій день народження не з’явилася, телефоном привітала. А я не збираюся терпіти її Артема, який ні спасибі, ні вибачте, нічого не сказав. Від доньки я такого, звісно, не очікувала.

Продовжую сподіватися, що очі в неї все-таки відкриються, але от коли це станеться?