Олексій Іванович старенький самотній чоловік – він сам так себе називав. Жив у маленькому місті, у своєму будинку, але не жив – доживав. Це він сам так казав. Але одного разу йому написала донька колишньої дружини і його життя змінилося

Це історія про старого чоловіка, – так він сам себе називав. Хоча правильніше було б сказати – “літня людина”. Самотній літній чоловік жив у маленькому місті, у своєму будинку, але не жив – доживав. Це він сам так казав.

Він був розлученим удівцем. Дружина спочатку пішла від нього, а потім померла. Вона поїхала з новим коханим, вийшла за нього заміж, народила доньку. Жили десь на півдні, старий не цікавився. А сам так і не одружився. Були хороші жінки, але він був настільки вражений і наляканий тим, що сталося, що не наважився знову довіритися комусь. І занурився в роботу.

Він був будівельником, майстром. А потім постарів. Іноді все людське життя можна описати кількома реченнями. Кількома подіями. А потім воно закінчується – і більше нема про що писати. Дім. Город. Сад. І річка поруч. Іноді можна гуляти берегом, це корисно. Але він не гуляв. Самому сумно. Та й холодно зазвичай – це ж північ. Сидів на дивані й дивився телевізор.

А новини були тривожними. Вони заважали згадувати минуле: дружину, яку він любив. І молодість, яка так швидко минула. Нелюдимий похмурий старий із білою бородою сидів на дивані й дивився тривожні новини.

Інтернет у нього був, звісно. Навіть сторінка в мережі була, завів колись, щоб новини дивитися. А потім закинув. Але ось на цю сторінку й прийшло повідомлення.

“Добрий день, Олексій Іванович. Це пише Марія, донька Олени Павлівни, вашої колишньої дружини. Я б вас не турбувала, вибачте, але чи немає у вашому місті роботи й житла? Нам треба терміново переїхати, розумієте. А довкола чужі люди, ми з Полінкою зовсім самі. Вибачте ще раз, це я пишу, бо не знаю, що робити. Ми зовсім самі, у нас нікого немає.

Мама багато про вас розповідала перед смертю. Життя в неї не склалося. Вона просила у вас пробачення, казала, який ви добрий і порядний чоловік. Я просто хочу дізнатися про роботу. Я вихователька в дитячому садку. Інвалід, але я завжди працювала. І житло, може, можна знайти недорого, кімнатку. Якщо ні, то нічого страшного. Я ще пошукаю. Вибачте ще раз”.

Старий здивувався. Тяжко описати відчуття, яке він пережив. От коли на будівництві впав із третього поверху – було так само. Потрясіння всього організму. Яка Марія? Яка Полінка? І до чого тут він, зовсім стороння людина? Старий. Йому самому потрібна допомога. Він уже слабкий і хворий.

Відповів стисло: “Приїжджайте. Адреса така-то. Якщо на дорогу треба, я вишлю гроші”. Отак стисло й холодно відповів і пішов приймати ліки: серце так сильно забилося.

Вони приїхали за свої гроші – Марія та Полінка. Старий зустрів їх на вокзалі. Купив удвічі дорожче мляві айстри у хитрої продавчині, не здогадався нарвати в саду. Купив цукерки, ляльку з дивовижним обличчям. Зустрів. Худеньку, кульгаву Марію. Зовсім на матір не схожа! І худеньку крихітну Полінку. Копія мати!

Полінка боялася й плакала. І Марія боялася й плакала, розсипаючись у вибаченнях. І все повторювала, що грошей вистачить на оренду кімнати. І на роботу вона негайно влаштується, на будь-яку, ми вас не обтяжимо, Олексію Івановичу!

Вони пішли до будинку. І Полінка вже не плакала, захоплювалася, на всі очі дивилася на сад, на зелену покрівлю будинку, гладячи старого кота. І їли суп, який заздалегідь зварив Олексій Іванович. Дідусь. Він сказав Полінці, що він – дідусь. Так його треба називати.

Вона так і називає – дідусь. І тепер вони разом гуляють берегом річки. Дідусь розповідає казки. Він читає їх в інтернеті, а потім розповідає. Він же ніколи раніше нікому казок не розповідав. І пояснює все про будівництво, про природу. Про те, чому річка тече, а вітер дме.

А Полінка тримає його за руку й каже тоненьким голосочком: “Дідусю, дідусю, я так тебе люблю! Як добре, що ти нас чекав. І як добре, що ми до тебе приїхали. І тепер будемо завжди разом. Правда, дідусю?”…

Старий чоловік більше не старий. Він – дідусь. І його дім став щасливим будинком. Тому що коли поряд близькі люди – це щастя. А щастя може прийти в будь-якому віці, якщо ти напишеш йому: “Приїжджай. Можу вислати гроші на дорогу, якщо треба!”. І щастя приїде. Його треба запросити. Впустити.

Так каже дідусь Полінці. І вона киває – так і є. І чекає свого дідуся в садочку, де працює її мама. І біжить до нього з криком: “Мій дідусь! Дідусь прийшов!”…