– Не смій більше так робити! – кричав чоловік, коли дізнався, що всі “наші” заощадження я перевела своїм батькам

Коли ми щойно переїхали до столиці одразу після весілля, я й подумати не могла, що у нас із чоловіком будуть конфлікти через гроші.

Спочатку ми вирушили підкорювати столицю з невеликою сумою, подарованою нам на весілля, у кишені.

Після оплати орендованої квартири у нас залишилося майже нічого. Цих грошей нам ледве вистачило на їжу та дорогу до першої зарплати. Після неї, до речі, ситуація суттєво не змінилася.

Перший рік у столиці виявився дуже важким. Щонайменше кілька разів я була готова відмовитися від цієї ідеї й повернутися до рідного Моздока. Але саме завдяки тому, що ми з чоловіком діяли дуже злагоджено, ми змогли тут втриматися.

Другий рік теж важко назвати вдалим. Але ми принаймні змогли увійти в ритм і почали впевнено дотягувати до наступної зарплати. У цей складний час у наших стосунках панували ідилія та взаєморозуміння. Мені здавалося, що якщо ми у такі часи живемо душа в душу, то потім, коли все налагодиться, підстав для розбіжностей не буде. Те, наскільки я помилялася, я зрозуміла ще за рік. Столиця, яка два роки випробовувала нас на міцність, раптом почала відкривати для нас нові можливості. Спочатку справи пішли вгору у Діми. Буквально одразу після Нового року йому запропонували більш високу посаду з зарплатою, яка майже вдвічі перевищувала його попередній дохід.

Звісно ж, ми трохи видихнули й послабили пояси. Лише на третьому році життя в Москві ми нарешті змогли вибратися в ресторан.

Потім усе закрутилося і в мене. Проєкти один за одним буквально сипалися на мене звідусіль. Моя зарплата за кілька місяців зросла втричі. Дуже шкода, але разом із грошима в нашу сім’ю прийшло й нерозуміння.

-Дімо, Катька з Ванею збираються летіти до Туреччини й запрошують нас із собою… Полетімо? – того вечора я повернулася додому в піднесеному настрої.

Не вийде, у нас зараз немає такої можливості… – похитав головою у відповідь мій коханий.
Для мене ця новина стала шоком. Як це немає? Бюджет у нашій сім’ї можна назвати роздільним. Діма зі своєї зарплати оплачує орендовану квартиру, свій одяг і великі покупки (яких ми точно не робили місяців три), а я купую продукти, побутову хімію й одяг для себе. На той момент мені навіть вдавалося трохи відкладати щомісяця.

– Ти щось купив? – примружила я очі.

У ті часи я ще вірила в чудеса, Діда Мороза і те, що мій чоловік витратив усі свої заощадження на подарунок для коханої дружини.

– Ні, я відправив гроші батькам, – спокійно відповів він. -Навіщо? – розгублено запитала я.

– Що за питання, Машо? Я їхній син і я зобов’язаний забезпечити їм гідну старість! – незворушно відповів він.

– А забезпечувати свою дружину ти не зобов’язаний?

-У моєї дружини є все необхідне… Чи ти потребуєш чогось?

– Не потребую! Але тільки завдяки тому, що сама непогано заробляю!

– Які тоді до мене можуть бути претензії? -Дімо, я не проти того, щоб ти допомагав батькам, але не на шкоду нашій сім’ї! Я вже більше трьох років не була у відпустці, ти й сам знаєш, що ми пережили за цей час! Я хочу відпочити! – почала скиглити я.

– Відпочинемо, коли буде можливість! – Діма залишився непохитним.

Відтоді минуло пів року. Цілих шість місяців я чекала, коли ж до мого чоловіка дійде, нарешті, що допомагати своїм батькам потрібно в міру. Відправляти їм більшу частину своєї зарплати – це перебір. Але дива так і не сталося. Він, як і раніше, дотримувався своїх поглядів.

Що ж, я теж зробила висновки. Майже всі свої заощадження я перевела матері, щоб вона нарешті зробила ремонт на кухні. І тут, як не до речі, Діма вирішив-таки вирушити у відпустку…

– Ти ж відкладала гроші, полетімо кудись? – запропонував він. -Відкладала, але вже зібрала потрібну суму й відправила батькам на ремонт, – невинно відповіла я.

Неочікувано мій чоловік змінився на обличчі.

– Що за чортівня? – підняв брови він.

– Що я зробила не так? – все так само спокійно відповіла я запитанням на запитання.

– Машо, ти зараз серйозно?

– Звісно! Ти ж можеш допомагати своїм родичам, ось і я вирішила…

Того вечора я вперше почула, як він кричить. Переповідати весь його монолог не буду. Скажу лише те, що відтоді він заборонив мені відправляти гроші батькам. Ну а я не робитиму цього тільки в тому випадку, якщо він перестане фінансувати своїх родичів. А то виходить, що він більшу частину свого заробітку просто зливає, бо впевнений, що працьовита й економна Маша набила подушечку купюрами й обов’язково підкладе її під п’яту точку, якщо це знадобиться. Гарно влаштувався, але так не піде!

Буквально днями, після тривалого мовчання, ми знову повернулися до цієї теми. Точніше, повернулася до неї я.

– Гадаю, що нам варто вести спільний бюджет, – запропонувала я. – Будемо складати все в загальну скарбничку, а собі залишати відсотків 10 від зарплати. Ці гроші кожен може витрачати так, як вважає за потрібне. Решта ж суми призначена тільки для потреб нашої родини.

Трохи подумавши, Діма погодився. Без ентузіазму, звісно ж! Подивимося, як тепер ми розпоряджатимемося фінансами. Але не здивуюся, якщо допомога родичам мого чоловіка перейде до розряду “потреб нашої сім’ї”.