Виставила чоловіку рахунок за куплені мною речі. А не треба було ділитися ними з друзями!

Коли ми з Денисом познайомилися, на нього було страшно дивитися. Худий хлопець у незрозумілому одязі, ніби знятим з чужого плеча.

Спочатку я мовчала й із подивом розглядала сорочки з потертостями на комірах, поношені штани й безглузді візерунки на розтягнутих светрах. Я, звісно, не ікона моди й стилю, але пристойно вдягатися вмію з дитинства — дякую батькам.

І з того часу я знаю, що висловлюватися негативно про чужий гардероб — невиховано. Уже коли ми з Денисом почали зустрічатися, я обережно запитала, чому молодий і симпатичний хлопець так дивно вдягається.

Денис здивовано глянув на мене й відповів, що ніколи серйозно не замислювався над своїм стилем. Мовляв, просто запускає руку в шафу й одягає перше, що трапиться.

— Невже мама чи бабуся не слідкували, що потрапляє до твоєї шафи після прання? Адже деяким твоїм речам уже давно місце на смітнику! — не вірила я.

Хлопець знизав плечима. Мовляв, мама й бабуся, з якими він жив, науковці, літають у хмарах і зовсім не цікавляться модою.

«Прийдеться мені цим зайнятися», — подумала я. Через рік ми одружилися, і я серйозно взялася за гардероб Дениса.

Спочатку я викинула весь мотлох. Просто замінила старі речі на нові. Так, довелося купувати недорогий одяг, але я старалася вибирати гарну якість.

Потім зібрала для чоловіка кілька капсул. Це набір речей, які легко поєднувати між собою.

Наприклад, одні штани можна носити з трьома різними сорочками та футболками. Їх, своєю чергою, можна комбінувати з кількома кардиганами.

Коли базовий гардероб був готовий, я почала купувати чоловікові дорожчий одяг для «виходів». Урешті-решт, Денис має відповідати мені.

Повторюю, я не модниця, але дещо цікаве й дороге у моїй шафі є. Щось я вдало купувала на розпродажах в інтернет-магазинах. Інше замовляла через знайомих оптовиків в інших містах чи навіть країнах.

Є спеціальні люди, баєри називаються. Вони живуть, наприклад, у Туреччині й можуть напряму купувати одяг на фабриках чи в місцевих магазинах. Це виходить значно дешевше, ніж купувати в наших бутіках.

Так у чоловіка з’явився непоганий гардероб на всі випадки життя. Ми разом ходили в гості, театри, кіно. Та й просто прогулятися, гарно й стильно вдягнувшись, я люблю.

Запросила нас якось на день народження моя найкраща подруга Надя. Каже, приходьте в ресторан, одяг — святковий.

Надя теж розбирається в моді, тому до вибору одягу я підійшла відповідально. Зібрала осінній сімейний образ.

Чоловікові — теракотова водолазка, кашеміровий светр і штани чінос із защипами на талії. Собі — спідницю в тон, таку ж текстурну водолазку й замшеві чобітки-казаки.

Полізла в чоловікову шафу. Усе переглянула — ні водолазки, ні светра. Подивилася в своїй шафі. Теж порожньо.

Що за дурниця, думаю. Потім вирішила запитати Дениса, чи не бачив він речей. Той із іншої кімнати крикнув, що так, бачив. І де ж вони, поцікавилася я.

— А я їх Ілюсі віддав, тимчасово. Він недавно забігав, попросив щось модне позичити. А що, мені не шкода, — відповів чоловік.

Я ледь не зомліла. Питаю, коли це було. Чоловік задумався, потім сказав, що десь місяць тому. Оце так недавно, відповіла я.

І тут мене як струмом ударило. Вирішила перевірити, а чи на місці інші дорогі речі. І точно! Половини немає!

Порожні полиці дивилися на мене з цікавістю. Роздав друзям!

— Як це розуміти? — накинулася я на чоловіка. Той нерозуміюче кліпав очима. Каже, мовляв, це ж просто речі.

— Ти спеціально дурника вмикаєш чи насправді не розумієш? — питаю я, ледь стримуючись. — Ти серйозно не розумієш, скільки ці речі коштують?

Денис знизав плечима. Каже, тисячу чи дві. Я аж за серце схопилася. Кажу, стільки твоя мама витрачала на тебе, коли ти з нею жив.

— А я в тебе вже сотні тисяч вклала! — вигукнула я.

Чоловік скривився. Каже, я тебе не просив, ти сама захотіла. Мені, мовляв, байдуже, що носити.

— Звісно, ти ж сільський валянок! Чого ти роздаєш куплені мною речі друзям? Хто тобі дозволив?! — кричу.

Денис зневажливо подивився на мене й сказав, що не думав, що я така одержима речами. Каже, речниця.

Тут уже я не витримала. Або, кажу, повертаєш речі сьогодні ж, протягом години.

Або я тобі виставлю такий рахунок, що ти до кінця життя не розрахуєшся. Денис хмикнув. Каже, давай, вперед. І пішов, уявляєте?

Сиджу й кусаю лікті, як я могла бути такою дурною й сподіватися, що з грязі реально можна в князі?