Мама зовсім вже сором втратила – стала нянею для сина мого колишнього. І нічого поганого у цьому не бачить!

Про наші з Генкою, моїм колишнім чоловіком, стосунки можна сказати лише одне: Бог відвів.

Ми були одружені всього два роки, коли я дізналася, що мій обранець — невиправний бабій і балабол. На щастя, ми не встигли завести дітей і спільного майна.

Тому нас розлучили швидко й без зайвого галасу. Колишнього я викреслила зі свого життя, хоча моя власна мати всіляко цьому перешкоджала.

Вона постійно ниття й бурчала, що я безнадійна ідіотка, якщо покинула такого хорошого чоловіка.

— Подумаєш, зрадив. І що з того? Жив же він із тобою. Перебісився б, заспокоївся. Тобі потрібно було рік-два почекати. А тепер сидиш одна, і залишишся нікому не потрібною розлученкою, — так мама «підтримувала» мене.

Спочатку я сердилася, а потім махнула рукою. Сказала лише матері, якщо вона така розумна й терпляча, то чого ж сама вигнала мого батька сто років тому.

Мати насупилася і відповіла, що ці ситуації не можна порівнювати. Мій, мовляв, батько був ще тим пройдисвітом.

— А Геночка — позитивна людина. І до мене з повагою ставився. Він твоєму батькові й у підметки не годиться.

Я думала, що на цьому ми тему з колишнім закрили. Як же я помилялася.

Наше місто невелике, тому до мене час від часу доходили чутки про те, як складається Генкине життя. Начебто він одружився з однією зі своїх коханок.

Моторна дівчина через рік після нашого розлучення народила Геночці сина. Спільні знайомі розповідали, що часто бачили щасливого батька в парку з візочком.

Дехто навіть піджартовував наді мною. Мовляв, якби ти одразу народила чоловікові спадкоємця, він би з сім’ї не пішов.

Мати теж кілька разів пройшлася з цього приводу. Я не сперечалася. Не буду ж я кожному зустрічному розповідати, що чоловік був категорично проти дітей.

Він прямо казав мені, що найближчі п’ять років немовлят у нашому домі не буде. А що Вероніка йому народила, то вже хитрощі, звичайна справа. Треба ж було якось прив’язати чоловіка до себе.

Нове щасливе життя колишнього мене мало цікавило, аж поки він не зателефонував мені приблизно місяць тому з проханням. І ще яким!

Абсолютно спокійно, ніби не минули роки після нашого розлучення, запитав, як у мене справи й чим я займаюся. Я так здивувалася, що не здогадалася одразу послати його куди подалі.

Відповіла, що нічим особливим не займаюся. Генка зрадів.

— Раз ти вільна, тобі буде не складно посидіти з моїм сином. Вероніка народжує, мені треба в пологовий будинок, а дитину залишити нема з ким.

Я аж дар мови втратила. Мовчала хвилину, поки колишній «алекував» у трубку. Потім запитала, чи добре себе почуває.

— Ти зовсім з дуба впав? Просиш посидіти з чужою для мене дитиною. Уся ваша сім’я для мене ніхто.

Колишній образився. Мовляв, ти моя колишня дружина, все одно що сестра. Я навіть слухати не стала цю нісенітницю.

Лікуйся, сказала, й поклала трубку. Цей випадок я нікому не розповідала. Він не вартий і хвилини моєї уваги.

А приблизно через тиждень приїжджаю до матері з якоїсь справи. І бачу в неї якогось маленького хлопчика!

Це, питаю, що ще таке?

— Ти що, дитину на вулиці вкрала? — припустила я.

Мати образилася. За кого, мовляв, ти мене маєш.

— Це Матвійко, син Гени. Знайомся, — взяла вона хлопчика за руку.

Я спитала, якого біса дитина тут робить.

— Геночка попросив йому допомогти. Вероніка народила, їм зараз не до старшого. У немовляти якісь проблеми, — відповіла мама.

Я її перебила. Кажу, а ти тут до чого. У нього ж, здається, є свої бабусі. Мати сказала, що вони обидві не в місті. Приїдуть, мовляв, лише через місяць.

— І потім, я давно мрію про онука. Ти ж ніяк не спроможешся народити. А після розлучення ти взагалі ризикуєш залишитися старою дівою з котами. Хоч із Геноччиним хлопчиком душу відведу, — проворкувала матір.

Ти себе чуєш, питаю я маму. Ти сидиш із чужою дитиною. Людина обманювала мене, твою дочку. Ображала своїм ставленням.

А ти йому все пробачила й тепер витираєш соплі його нащадкові, додала я. Мама перебила й сказала, що дитина ні в чому не винна. Діти, мовляв, за батьків не відповідають.

Тут я зрозуміла, що мати зійшла з розуму, і я вже нічим їй допомогти не зможу. Роби, сказала, що хочеш, але мене не вплутуй.

— Поки ти так принижуєшся й догоджаєш колишньому зятеві, чути про тебе нічого не хочу! — сказала я матері й пішла, грюкнувши дверима.

Вона, звісно, кілька разів телефонувала, але я трубку не взяла.

Нехай ображається, нехай сварить. Але я в цьому театрі абсурду не беру участі.