Не розумію сучасних звичаїв: приїхали погостювати до сина, а він відправив нас ночувати в готель

Можливо, хтось скаже, що я відстала людина і мої звичаї вже застаріли. Думки наших друзів і знайомих сильно розділилися щодо цієї ситуації, тому хочу розповісти, що ж сталося.

У нас із чоловіком свій приватний будинок на околиці міста. Ми завжди жили і зараз живемо за таким принципом: мій дім – твій дім. Ми завжди раді гостям. У нашому домі є окрема гостьова кімната, якщо в ній раптом не вистачає місця для наших друзів або родичів, ми з чоловіком перебираємося на диван у вітальні, а гостей вкладаємо у своїй спальні. Або ж спимо на розкладачках на літній веранді.

Зараз, звісно, гості приїжджають не так часто, але все життя було саме так. Я так вихована, мій чоловік також. Ми гостинні люди, любимо, коли до нас хтось приїжджає в гості. Завжди раді приїзду друзів чи родичів. Завжди готові нагодувати, напоїти та вкласти спати, завжди стараємося зробити все якнайкраще.

У нас троє дорослих дітей: дві доньки та син. Старша донька живе неподалік від нас. У них із чоловіком своя квартира, машина. Зятем у нас чудові стосунки, з його батьками також. Любимо іноді всі разом збиратися у нас вдома, зять нам часто допомагає.

Друга донька – наймолодша в сім’ї. Вона зараз навчається в іншому місті, живе в гуртожитку, своєю родиною поки не обзавелася. Вона у нас кар’єристка. Сказала, що заміж не вийде, поки не побудує кар’єру.

Сину 34 роки. Він уже давно живе під Києвом. Після навчання в університеті поїхав підкорювати столицю. Разом зі своїм другом відкрив бізнес, зараз у нього там своя двокімнатна квартира. У сина є дружина, їхній дитині, нашому онуку, нещодавно виповнилося 7 років.

З Поліною, дружиною мого сина, стосунки якось не склалися. Можливо, це через те, що живемо далеко один від одного і дуже мало спілкувалися, а можливо, через те, що у нас зовсім різні погляди на життя, виховання і світогляд.

Якось син із сім’єю приїжджали до нас у гості. Поліна спочатку була не дуже задоволена тим, що син замість моря вирішив провести відпустку в батьківському домі. Увесь час кривила носа, що тут їй нікуди піти, нічим зайнятися, їй тут нудно. Вони пробули у нас лише тиждень, але більше Поліна до нас не приїжджала. Син кілька разів приїжджав, але вже або з онуком, або сам.

Кілька місяців тому чоловік узяв відпустку й запропонував поїхати до сина, погостювати в нього тиждень. Я на пенсії, не працюю, тож можу спокійно їхати куди завгодно. Я була тільки рада. Тим більше, ми ще ніколи за стільки років не були в гостях у сина, було дуже цікаво поглянути хоча б одним оком на те, як він там облаштувався і як живе.

Купили квитки на потяг, порадували сина й поїхали. Попередили заздалегідь, що хочемо погостювати тиждень. Приїхали до вечора, було вже близько шостої години. Було приємно, що син зустрів нас на вокзалі своєю машиною, вдома невістка накрила стіл. Посиділи, поспілкувалися. Ми з чоловіком втомилися з дороги, тому захотіли спати дуже рано. Але господарі квартири якось не поспішали нас вкладати.

– Ми зняли вам номер у готелі на тиждень, зараз викличемо вам таксі і все оплатимо, – сказала невістка.

Син у цей час мовчки опустив очі, а я була трохи шокована такою заявою.

– Як це – у готелі? Ми приїхали в гості до сина, навіщо нам ваш готель? Ми ж із чоловіком невибагливі, хоч на підлозі в дитячій нам постеліть, і ми будемо раді. Це ж лише ночівля. Онук теж просив маму залишити нас у його кімнаті, дідусь обіцяв йому казки на ніч, але Поліна вже викликала таксі й вказала нам на двері.

– Завтра вранці приїдете. Тут їхати всього десять хвилин, – сказала вона.

Син разом із нами сів у таксі й провів нас до готелю. Увесь шлях їхали мовчки. Готельний номер виявився найзвичайнісіньким: ліжко, дві тумбочки, душ, туалет, старенький телевізор.

Вранці прокинулися голодні, сніданок не приготуєш – кухні немає, а йти до кафе – дорого. Довелося самим витрачатися на таксі, їхати до сина. І так щодня.

Часу на нас у них особливо не було, вранці син і невістка йшли на роботу. Добре, що хоча б онуку дозволили не ходити до школи, поки ми були там. Увечері збиралися разом за столом, але спати знову доводилося їхати в готель. На таксі ми витратилися неабияк.

Тиждень у сина ми не пробули, купили квитки додому, придумали привід і поїхали. Я була неймовірно засмучена. Було дуже прикро через те, як син прийняв у своєму домі власних батьків.

Вдома я розповіла старшій доньці про те, що сталося. Вона була у люті. Вона у мене найімпульсивніша і найпрямолінійніша. Одразу зателефонувала брату і все йому висловила.

Із сином зараз спілкуємося менше, телефонуємо тільки у справах. Мене дуже образила така поведінка й ставлення.

Мої подруги теж були неприємно вражені таким “гостинністю” сина і невістки. Але сусідка сказала, що зараз це цілком нормально.

– Вони ж за свої гроші вам готель зняли, все оплатили, організували. Якщо в них у квартирі дійсно мало місця, то навіщо завдавати незручностей і собі, і гостям? – сказала вона.

От і не знаю. Раніше ми у багатьох родичів гостювали, і в нас дім не одразу з’явився, до цього в маленькій квартирі жили, ночували всі в одній кімнаті. Хтось на підлозі спав, хтось на матраці чи на розкладачці, і всі були задоволені. А щоб гостей у готель відсилати, навіть думок таких не було.

Може, я в чомусь не права? Може, зараз це стало нормою, але для мене це просто якесь неповага. Немає жодного бажання налагоджувати спілкування із сином і невісткою. Як згадую, так одразу ж стає прикро.