– Будь ласка, дай мені годину тиші, треба доопрацювати! – просила я чоловіка всоте, але він продовжував балакати

Сил немає вже терпіти постійну балаканину мого чоловіка. Пашку мого хлібом не годуй, а дай язиком почухати.

Раніше все було навпаки. Чоловік працював на відповідальній посаді, де передбачається постійне спілкування з людьми. Приходив пізно, втомлювався страшно і майже весь час вдома мовчав.

Коли ми у вихідні вибиралися в гості чи на прогулянку, Паша знову перетворювався на товариську людину. Два дні на тиждень я могла витримувати безкінечний словесний потік.

Півроку тому Паша змінив роботу – тепер він змушений сидіти у кабінеті із мовчунами. Навіть скаржився мені на це неодноразово.

– Приходжу в офіс, мені тільки «Добрий день» кажуть! – з сумним зітханням виливав мені душу Паша. – Жодного обговорення хобі, останніх новин та розмов про спорт. Усі сидять, як у танку, тільки чути звук клавіатури.

Я йому, звичайно, співчувала, але не від щирого серця. Тим більше, чоловік почав на мене спрямовувати свій потік красномовства.

Ситуація ускладнюється тим, що я викладач у старших класах. У мене язик за день так стомлюється, що мозок кипить – хочеться просто прийти додому і мовчати. Працюю із підлітками, яким зараз нічого не указ. Це викачує з мене останні сили.

А Паша ніби забуває, що я працюю в школі. Після вечері він підсідає до мене ближче і каже, не перестаючи. Ще й ображається, коли я відповідаю просто Ага чи Угу.

– Ти мене зовсім не слухаєш, – по-дитячому випнувши губу, каже чоловік. – Що ти закопалась у свої зошити? Краще б із чоловіком побалакала! Мені стільки треба тобі розповісти.

Не завжди я, звичайно, обмежуюсь короткими фразами. Намагаюсь виділяти час на бесіди з Пашею. Але його все одно дратує, що я сиджу за комп’ютером до 10-ї вечора, перевіряю зошити і готуюся до занять.

Причому жодного смислового навантаження його розмови не несуть! Це зовсім порожні балачки: історії з дитинства, які я чую всоте, тупі жарти із соціальних мереж, анекдоти якісь скрізні, плітки, почуті від малознайомих людей.

Сам розповідає та сміється над своїми словами. Іноді я навіть не можу зрозуміти, що він хотів мені сказати. Суцільне перескакування з теми на тему.

– Будь ласка, дай мені годину тиші, – прошу я його кілька разів за вечір. – Треба допрацювати, завтра важливий день.

– Вічно ти від мене відмахуєшся! – чуються в голосі скривджені нотки. – Встигнеш ще в папірцях своїх посидіти! Мені ж нудно, за весь день ні з ким не перекинутися на роботі. А вдома дружина носом крутить. Я скоро здичію без нормального людського спілкування.

Остання його витівка мене просто вивела із себе. Я вже закінчувала друкувати останню сторінку поурочних планів, як він просто підійшов і вимкнув комп’ютер із мережі. Екран погас, а дані зберегти не встигла. Я як риба відкривала рота в беззвучному здивуванні і злості.

– Все! Година минула! Я спеціально засік! – переможно сказав Паша, сідаючи поруч зі мною на диван. – ЧГтова вести розмову?

– Ти що наробив? – з відчаєм у голосі запитала я. – Ти своєю витівкою поховав цілу годину моєї праці! Я не встигла зберегти дані!

Паша тільки відмахнувся на мої претензії і попросив не влаштовувати істерику через якусь нісенітницю.

– Дурниця – це твоя балаканина! – не змогла я стримати себе. – Ходиш тут як цуценя і випрошуєш спілкування! Нормальних прохань не розумієш!

Кожне слово я підкріплювала сильним ударом по спинці дивану. Паша завбачливо відсунувся далі, щоб і йому не влетіло.

– Гаразд, я зрозумів! – піднявши руки на знак смирення, пробурмотів чоловік. – Ну ти ж мені обіцяла поговорити, ось я і вирішив тебе трохи поквапити. Думав, що це смішно!

Щоб не стати передчасно вдовою, видихнула кілька разів і пішла в душ. Треба було заспокоїтись і взяти себе в руки.

З Пашею не розмовляю вже тиждень. Через його дії довелося відновлювати файли та сидіти до півночі. Він же не бачить нічого особливого у своїй поведінці і продовжує корчити із себе скривджену принцесу, скаржачись, що його ігнорують у власному домі.