Моя жінка зажадала на подарунок чужій дитині стільки, скільки я не витратив би навіть на власного сина

Знайомство з Ольгою не віщувало жодних пригод. Жінка мого віку, 42 роки, приваблива, працює в туристичній фірмі. Освічена, що важливо.

Які вже промови солодкі співала мало не з дня першої зустрічі! Вона називала мене і красенем, і розумником, і справжнім лицарем. А я, розвішавши лопухи, слухав і тішився.

Треба віддати належне, у відносинах до певного моменту Оля була справді непогана. Коли я приїжджав до неї в гості, зустрічала наче нареченого. Годувала вечерею, розмовляла зі мною годинами безперервно, іноді навіть слушні поради щодо життя давала. Наприклад, саме за її рекомендацією я зумів таки досягти підвищення зарплати.

Шеф останнім часом почав мене ганяти містом по справах фірми, а я не відмовлявся, але збільшення зарплати не вимагав. Соромився. Оля ж, дізнавшись про цю ситуацію, одразу склала план розмови з начальником… Вуаля до зарплати накинули 10%.

Потім сталося те, що відвернуло мене від цієї чудової жінки.

Почалося все з того, що Оля запросила мене на сімейне свято, день народження. Несподівано, але було приємно – мабуть, налаштована на щось серйозне. Подумав тоді, що вона за мене заміж хоче і намагається таким чином натякнути на свої плани. Ну а я не проти – дуже вже мені ця жінка сподобалася.

– У суботу йдемо вітати із п’ятнадцятиріччям мого племінника, – сказала Ольга під час чергової зустрічі безапеляційним тоном.

– Та ну … Якось незручно, – я з усіх сил спробував зобразити збентеження. – Я там нікого не знаю. Чужий.

– Ну що означає “чужий”? – Кохана притулилася до мене всім тілом. – Достатньо того, що мені ти дуже симпатичний. Це м’яко кажучи. Тим більше що Макс уже в курсі, що ти прийдеш, прагне з тобою познайомитися.

Та й усе, я поплив. Якось відразу втратив здатність мислити критично та раціонально. Підсвідомо чомусь тоді сприйняв Ольгу як свою дружину. З усіма витікаючими, млинцями, наслідками.

Втім, чи так я винен у тому, що сталося далі? Вважаю, що вчинив правильно, а кохана моя нахабніла.
В урочистий день я заїхав за Олею раніше для того, щоб ми встигли перед застіллям з’їздити за подарунком для іменинника. Причому вона одразу сказала, що на презент гроші маю виділити я.

Вже дивно, чи не так? Але погодився – не став сперечатися і тиснути на те, що, мовляв, день народження її племінника, а не мого.

Питання – скільки грошей потрібно на презент для п’ятнадцятирічного підлітка? Я, звичайно, у таких речах не сильний, бо своїх дітей не маю і, швидше за все, вже ніколи не маю. Але так прикинув, що кілька тисяч рублів – за очі. Сказав про це Ользі.

Та витріщила очі, мов краб, і, видавши обурений «пшик», почала вимагати, м’яко кажучи, більше.

– Взагалі це мій племінник, а ти – чоловік.

– І? – не зрозумів я суті претензії.

– І… потрібно більше грошей на подарунок. Тому що на двійку ти не купиш нічого розумного.

– Ну, а скільки треба? — спитав я, діставши гаманець із внутрішньої кишені.

– Хоч би тридцять.

– Скільки?

Я спершу подумав, що почувся. Перепитав навіть. А Оля, знову скорчивши незадоволену мордочку, повторила – тридцять, млинець, тисяч рублів. І на що! На подарунок зовсім незнайомому мені підлітку, нехай він і рідний племінник моєї коханої жінки.

Та я на власного… навіть не племінника… сина стільки витрачати не став. Про це Ользі й сказав. А та почала кричати і звинувачувати мене у «не чоловічій поведінці».

Мовляв, заради неї я маю бути готовий на будь-які подвиги та будь-які пригоди. Якщо затискаю гроші на такі святі з її погляду речі, то можу йти до чортової матері та скоріше.

Знаєте, я так прикинув – у чомусь вона мала рацію. Тому пішов того ж дня, оголосивши про розставання.

Можливо, повівся грубо, некоректно. Але, погодьтеся, Ользі теж варто було б триматися в рамках та не вимагати таких бабок на подарунки чужим дітям!