Мама досягла свого – розвела нас із чоловіком. А тепер журиться, що дитина без батька росте, і мені треба було зберегти шлюб

Мені логіку моєї мами зрозуміти дуже складно. Спочатку вона доклала всіх зусиль, щоб розвести мене з чоловіком, домоглася свого, рік пораділа, а тепер журиться, що моя дитина росте без батька. На момент розлучення дитині було чотири роки. Тепер мама вже перевзулась і голосить, що треба було заради сина зберегти шлюб.

Мамі мій вибір нареченого одразу не сподобався. Вона собі в уяві малювала якогось принца на білому коні, при замку і бажано ще щоб сирота був. А в мого чоловіка за душею ніяких багатств не було, такий же вчорашній студент, як і я. І родом ще й з села.

Як мама кривила носа і закочувала очі, це окрема пісня. Сама вона з інтелігенції – бабуся і дідусь вчителями були, тато в мене в університеті працював, а сама мама викладала в музичній школі. І тут у її сім’ю хоче увійти якийсь сільський хлопчина, як вона величала мого чоловіка.

Семен, мій чоловік, насправді був із села. Але його батьки та сестра цілком освічені люди. Мама бухгалтер, батько водій, сестра ветеринар, та й сам він без проблем відучився на юриста та йшов за своєю професією, на відміну від мене. Я свій диплом давно прибрала на полицю, бо працювати за фахом не хочу. Та й вчитися я там не хотіла – мама наполягла.

– Ну і навіщо тобі такий чоловік? Він тобі не пара. Те, що він відучився і здобув вищу освіту, це, звичайно, похвально, але ведмедя теж можна навчити їздити на велосипеді, – не втомлювалася вона мені говорити, але тут я стояла на своєму.

Загалом я людина не конфліктна, напевно, тому й професія, де завжди треба відстоювати свою правоту, не для мене. Але щодо чоловіка я виявляла невластиву мені стійкість. Тому весілля таки відбулося.

Мама наполягала, щоб ми прийшли жити до неї, бо свого житла у нас із чоловіком не було, а про знімне вона й чути не хотіла.

– Ти що! Там на цих диванах хто тільки не спав, цими ванною та туалетом хто тільки не користувався! Самій не гидко? – кричала мама, коли я збирала речі.

Говорила б вона спокійним тоном, то швидше за все ми залишилися б жити в неї, мамині аргументи мене вразили. Але криком вона тільки спонукала мене з’їхати з чоловіком на зйомну. Квартиру я відмивала з дезінфікуючими засобами тиждень, дякую мамі за нову фобію.

Мама дуже часто приходила в гості. Зазвичай це закінчувалося тим, що вона знаходила якісь недоліки і стверджувала, що цей шлюб приречений. Чоловік затримався з роботи? У нього точно хтось є. Чого це відро з сміттям повне? Чоловік забув винести? Ну так ще б пак, йому ж начхати на твої прохання. У чому ти взагалі ходиш? Ах, грошей немає на нове пальто? Ну ще б пак, з таким чоловіком.

Ми лаялися, я виправдовувалася, але вода камінь точить. Після маминих указок і я починала звертати увагу на якісь дрібниці, які сама б пропустила повз очі, а ось мама роздула з мухи слона. Гірше стало, коли я завагітніла.

Настрій у мене змінювався блискавично. Довести мене до сліз могла будь-яка дрібниця, хоча раніше такого я за собою не помічала. Чоловік намагався мені в усьому допомагати, догоджати, оберігати, але мама свою справу знала – у мене завжди був свіжий привід для скандалу та істерики.

Після народження сина пішли тяжкі батьківські будні. Мама приходила допомагати, а тим часом ще й мене налаштувати на черговий скандал. Я вже краще себе тримала в руках, багато чому не вірила, але все одно до приходу чоловіка була вже піднесена до краю і будь-яке його незручне слово призводило до вибуху. Я взагалі не розумію, як він терпів таке п’ять років.

Мама в результаті свого досягла – ми з чоловіком більше не змогли жити разом і розлучилися, коли синові було чотири роки. Семен справно платить аліменти і бачиться із сином, хоча в нього вже є інша сім’я та ще одна дитина. Я ж живу поки що з сином і мамою. У моєму особистому житті штиль.

Після розлучення одна жити я не могла, винаймати квартиру, коли дитина вічно по лікарняних, у мене не виходило. Я пристрасно мріяла про свою квартиру, та й зараз мрію, відкладаючи гроші. Але варіанта купити житло або взяти іпотеку поки що немає.

Синові йде сьомий рік, цього року пішов до школи. А у мами нова розвага. Вона тепер мені постійно стверджує, що синові не вистачає чоловічої руки.

– Та що він там з батьком бачиться, раз на тиждень. Хіба так можна виховати хлопця? – журиться мама. – Дитина повинна рости в повній сім’ї, тоді вона зможе гармонійно розвиватися. Треба було тобі за шлюб свій поборотися.

Коли ця фраза пролунала вперше, я не повірила своїм вухам. Мені треба було зберегти шлюб та поборотися за нього? Поборотися із ким, із нею? Адже саме вона постійно підкидала мені привід для скандалів, накручувала мене, не давала старим образам вщухнути.

З себе я відповідальності не знімаю, можна було якось поставити маму на місце, але я не змогла, її натиск мені було важко витримувати. Але й мама доклала всіх сил, щоб цього шлюбу не стало. А тепер ось так моментально перевзулась і згадала, що дитині краще у повноцінній сімʼї.

Моє бажання переїхати від мами з того моменту зростає з кожним днем. Бажано кудись в інше місто, де вирішити проблему спілкування з нею, я зможу простим відключенням телефону.