Дочка вважає, що я зруйнувала її щастя, відмовившись продавати квартиру

Рідна дочка мені тут днями заявила, що я зруйнувала її щастя. Все це зі сльозами, соплями та патетичними промовами. А суть проблеми проста, як мукання – квартира, в якій вони з чоловіком живуть, належить мені за документами. Зятек же доньці мало не з перших днів у вуха дме – давай продавати квартиру та брати іпотеку. Хочу, каже, щоб у нас усе було спільне.

Дуже гарна пропозиція, тільки вона, крім валізи з речами, нічого в сім’ю не принесла. Зате дуже швидко зорієнтувався та вигадав схему. Ось квартиру доньці зараз продадуть, вступлять в іпотеку, а у разі розлучення вже є, що ділити, майно вже є. Хоча його внесок у це майно нуль цілих ні хрону десятих. Звісно, ​​я проти. А донька реве, чоловік розлучатись хоче через те, що квартиру я не продаю.

Мені ця квартира також не з неба впала. Я свого часу брала іпотеку, щоб дочка не мулялася по чужих кутках і не терпіла гніт якоїсь свекрухи. У мене такий досвід у житті був, нічого доброго. Свою квартиру, де ми з дочкою жили, я теж заробляла сама. Хоча там був хоч якийсь стартовий капітал.

Я сама з села, до кінця школи там у мене залишився тільки батько, який дуже п’є. Зі своїми штучками я вирушила до міста, щоб професію в руки здобути, а потім якось у житті влаштуватися. Заміж вийшла у двадцять років, бо кохання ж перше, велике. У тому шлюбі народила дочку.

Жили ми з чоловіком у свекрухи, якій я впоперек горла стояла, без якоїсь престижної роботи, і за що таке нещастя її дорогоцінному синочку впало, а чоловік очі ховав, ніби його це не стосується.

Якось я рік протрималася, донька трохи підросла, і я подала на розлучення. Повертатися до села не було сенсу. Роботи немає, тато п’є, жити з ним та дитиною в одному будинку неможливо. Знайома дала притулок у себе в гуртожитку, допомогла на ринок влаштуватися.

Років через п’ять татко допився, залишився будиночок, але в такому стані, що жити там можна було лише після ґрунтовного ремонту, а простіше все бульдозером зрівняти і новий збудувати. Але ділянка землі під будинком була великою. Тому отримати за нього вдалося чималу суму. Вистачило на однушку, хай і на відшибі.

Ось її спочатку і взяла, сама продовжила з дочкою жити в гуртожитку, квартиру здавала, гроші збирала, кожна мала свою кімнату.

Пройшовши такий шлях, я вирішила, що маю купити дочці квартиру, щоб вона не потрапила в таку ситуацію. Нехай у неї буде свій кут. Почала збирати на квартиру доньки. Працювала я вже не на ринку, а в торгівлі. Теж було складно, але гроші потихеньку збиралася.

Взяла однушку, коли дочка вже навчалася на першому курсі. В іпотеку, але інакше не виходило. Платити було вже не так складно – квартира здавалася, я додавала вільні гроші, щоб швидше його закрити, так до кінця навчання дочки і розплатилася. Квартира була, зрозуміло, оформлена на мене. І як виявилось, дуже правильно я тоді зробила.

Після випуску дочка пішла працювати, там і познайомилася зі своїм чоловіком. Мені він не сподобався відразу, але я вирішила, що це в мені зла теща заговорила, якій будь-який зять поганий для її королеви. Хоча час показав, що то була інтуїція.

Жити молоді пішли в одну доньку. Я їм жодних умов не ставила, живіть, як хочете. Перевіряти, як у них там налажен бути, теж не бігала, нарешті я могла хоч трохи зітхнути спокійно і для себе. Квартира є, дочка виростила-вивчила, заміж її видала. Все, сиджу чекаю онуків.

А зять почав мало не одразу доньці промивати мізки, що квартира маленька, та й далеко від роботи, треба її міняти. Та погоджується, що так, із дітьми тісно буде. Пішла зі мною спілкуватись. Переповіла все, отримала моє батьківське “ні” та образилася.

– Ви зараз можете жити та відкладати на квартиру. Візьміть іпотеку, цю квартиру здасте, буде вам простіше платити. Навіщо продавати? – намагалася я втлумачити дочці. Мені здавалося, що вона зрозуміла.

Але через пару місяців знову прийшла – чоловік сказав, що збирати – це довго. Краще продати, щоб початковий внесок був більшим, тоді й платити доведеться менше. А мене всі ці розмови подобалися все менше.

– Ні, – кажу, – продавати я нічого не буду. Нехай твій хитруватий чоловік сам хоч на щось заробить.

Дочка образилася. Ця розмова піднімалася ще кілька разів, але з тим самим результатом. Після останньої моєї відмови зять зібрав труси в сумку і пішов до своєї мами, заявивши дружині, що якщо вона не може переді мною відстояти інтереси їхньої родини, то вона її не любить. Тож побажав дочці “ну й живи далі зі своєю мамою”. Шантаж та дрібна маніпуляція. Але дочка перейнялася.

Прилетіла до мене, ніс розпух від сліз, очі червоні, репетує, що я своєю впертістю її щастя зруйнувала. Мовляв, дозволила б продати квартиру, жили б вони із чоловіком зараз щасливо. Адже він і розлучитися з нею може.

Я сиджу і думаю, у кого дочка в мене така недалека. Як вона може не помічати очевидних речей? Міняти свого рішення я не буду, перебіситься ще, тоді й зрозуміє, який я подарунок їй зробила, зберігши житло. А якщо зять подасть на розлучення, то я особисто за його здоров’я свічку в церкві поставлю.