Вирішивши відпочити від плити, Галина мало того що залишила голодними чоловіка і синів у цей день, але ще й полегшила собі все життя

— Я не зрозумів, Галя, а ти чого не встаєш? — вигукнув Гнат, подивившись на годинник. — Час уже пів на дев’яту! Снідати давно час, а вона спить. Нічого собі. Зовсім уже, чи що? А я очі розплющую, дивлюся — світло. Дивлюсь на годинник – мама дорога. Ти вже годину тому мусила встати і приготувати сніданок. Млинці хто за тебе робитиме? Я прокинувся, їсти хочу, а в тебе ще нічого не готове! Єдиний, можна сказати, вихідний (суботу я не вважаю, бо в суботу я відсипаюся), і той ти примудрилася зіпсувати.

Галина справді цього дня проспала. Не навмисне. Не тому, що щось таке замислювала — ні. Просто проспала і все.

Але, прокинувшись від невдоволеного голосу чоловіка, вона раптом вирішила не поспішати підніматися. Ну, ось така їй думка на думку прийшла. І тому до ладу ще не розуміючи, чого саме хоче, Галина просто мовчала, вдаючи, що спить і нічого не чує. А в голові в неї з’являлися різні думки.

«Це ж треба! – думала вона. – Проспала. Ніколи не просипала, а тут раптом узяла й проспала. Цікаво, що тепер буде? От якби я проспала на роботу, тут усе зрозуміло. Я зателефонувала б і сказала, що затримуюсь.

А як тут бути? Адже чоловікові не скажеш, що затримуюся. Чоловік – ось він. Поруч. Незадоволений. І що йому сказати? А найголовніше, що вставати не хочеться. Ось у чому річ. Отак би лежати весь день і нічого не робити. Так не хочеться зараз стояти біля плити і робити їм усім сніданок».

— Ти ж знаєш, що я не можу без сніданків, Галю, — обурювався Гнат. — Чудово знаєш, що якщо я не поснідаю вчасно, я весь день погано почуваюся.

«Хоч би спитав, як я почуваюся, — думала вона при цьому. — Тільки думає про себе. Я, я, я. Ні про кого, окрім себе, не думає. А може, мені недобре! А може, мені теж потрібна допомога! І ще більше, ніж йому. А він? Ні, щоб самому піти і приготувати мені щось.

Між іншим, у мене теж лише два вихідні на тиждень. Але тільки я щосуботи чомусь не відсипаюся. І в неділю не відсипаюся. Набридло. Я теж тепер відсипатимуся. І якщо він відсипається по суботах, то я відсипатимуся по неділях».

— Та що це таке відбувається вдома! — обурювався Гнат, сидячи на ліжку і дивлячись на дружину. — Я кому говорю! Галино! Ти мене не чуєш? Піднімайся давай та йди млинці роби. Кому сказав, — Гнат штовхнув дружину в спину. – Розляглася тут! У мене в животі бурчить. Не чуєш? Оглухла, чи що?

Галина хотіла й надалі спокійно продовжувати вдавати, що вона спить. Але остання вимога чоловіка щодо млинців і плюс до того, що він до того її штовхнув і сказав, що вона оглухла, все разом узяте розлютило Галину всерйоз.

– Іди ти знаєш куди зі своїми млинцями! — відповіла вона і обернулася на інший бік. — Сам собі млинці готуй, якщо так хочеться. Вурчить у нього. Штурхається ще тут. Я тебе зараз так штовхну, не так забурчить. Вік будеш пам’ятати.

«Ще раз, — подумала Галина, — і отримає подушкою по голові. Досить з ним церемонитися. Настав час рішучих дій!»

На жаль, Гнат не вмів читати думок дружини і знову штовхнув її в спину і зажадав млинців, посилаючись на своє самопочуття. І ось тоді Галина швидко схопилася з ліжка, схопила подушку і як… Після третього разу Гнат опинився на підлозі.

А Галина, ні слова не говорячи, поклала подушку на місце, лягла на ліжко, повернулася до чоловіка спиною, накрилася ковдрою і заплющила очі.

— Відчепись від мене, я сплю! – сказала вона. — І спатиму сьогодні весь день. Снідати хочеш? Ось сам іди і готуй собі сніданок. А я сьогодні вихідний взяла.

Якийсь час Гнат мовчки сидів на підлозі і намагався щось збагнути. Але обурення заважало йому зосередитись.

«Нічого не розумію, — думав він, — вона що, подушкою мене? Думки в голові плутаються. Може, я чогось не розумію? Та ні. Все розумію. Сьогодні неділя. А в неділю Галина завжди робить млинці. І так завжди було. А що сьогодні не так?

До кімнати зазирнули сини.

— Ми їсти хочемо, — сказав Іван.

— Дуже хочемо, — сказав Ілля, боязко виглядаючи з-за спини старшого брата.

— Прийшли на кухню, а там пусто, — продовжив Іван.

— Де наші млинці, мамо? – додав Ілля.

Тільки зараз Іван звернув увагу на те, що батько сидить на підлозі.

— А ти куди дивишся, тату? — спитав він. — І чому ти на підлозі? Зайнятися більше нема чим? Чи це у вас із мамою розваги такі? Так це ти перестань.Не час зараз.

— Замість того, щоб на підлозі сидіти, — сказав Ілля, — краще сказав би своїй дружині, щоб ішла на кухню.

«Що не кажи, а добрі в мене сини, — подумав Гнат. – Обидва в мене. На свого дідуся схожі. Такі ж. До всього підходять серйозно. Той отак іноді як скаже чогось, так просто хоч стій, хоч падай. І як вони вчасно прийшли сюди. А то я вже й не знав, як з їхньою матір’ю діяти далі. Може, хоч через них Галина згадає про те, хто вона в цьому домі, і почне виконувати свої прямі обов’язки. Якщо на чоловіка їй начхати, то може хоч заради дітей за розум візьметься».

— А нема млинців, діти! — вигукнув Гнат, продовжуючи сидіти на підлозі.

– Як нема? — злякано спитав Іван.

— А де вони? — тихо промовив Ілля. — Ми їсти хочемо.

Гнат розвів руками.

– А ніде, – відповів він. — Мама наша сьогодні на кухню не заходила.

– Як не заходила? — в один голос спитали брати.

– А це дуже просто, діти. Вона проспала.

– Мамо, ти чого, зовсім уже? – З обуренням промовив Іван. – Як проспала? Як взагалі можна проспати у неділю? Ну, ти даєш.

— Чуєш, що діти кажуть, Галино? – сказав Гнат. — Досить лежати. Іди на кухню до плити, сніданок готуй. Належиш ще.

– Коли? — не підводячись і не розплющуючи очей, відповіла Галина.

– Що коли? – не зрозумів Гнат.

– Коли належу?

— Ось ми поснідаємо, і лежи собі спокійно, скільки хочеш, — впевнено відповів Гнат.

— Скільки хочеш, не вийде, — сказав Іван.

– Це ще чому? – здивувався Гнат.

— А хто обід готуватиме? – відповів Іван.

– Точно! – погодився Гнат. — Обід ще треба приготувати. — Ну гаразд, приготуєш обід, а потім можеш спати скільки завгодно.

— Тільки ти це, мамо, після обіду теж не залежуйся, — сказав Гнат. — Тому що до шостої години ми захочемо вечеряти.

— У мене сьогодні вихідний з роботи на кухні, — сказала Галина. – Я так вирішила.

– І що це означає? — в один голос спитали сини.

— Це означає, що сніданок, обід і вечерю я не готуватиму.

– А хто буде?

— Та мені байдуже, хто буде. От хай хоч ваш тато готує. Він постійно мені повідомляє, що чоловіки – це найкращі кулінари. Ось нехай тепер доведе, що так воно і є насправді.

— Але коли так, тату, то давай ти тоді йди на кухню, — сказав Іван. — Тому що нам теж все одно, хто буде готувати млинці, а тільки ми їсти хочемо.

— Справді, батьку, годі сидіти на підлозі, — сказав Ілля. — Чого розсівся? Як маленький, слово честі. Піднімайся давай. Потім насидишся. Ось приготуєш нам сніданок і сиди скільки влізе.

«Ну точно у свого дідуся, — подумав Гнат. — Такі ж непрошибані у своїх вимогах. Дивлюся на них і наче батько бачу. Навіть страшно».

— Ні, діти,— сказав Ігнат,— цього ніколи не буде. Чоловіки, звичайно, краще за жінок вміють готувати, але це не означає, що вони повинні цим займатися. Чоловіки взагалі все роблять краще за жінок! І що ж тепер? Та краще я весь день голодний буду, ніж стану замість вашої матері біля плити.

— Куди ти подінешся? — гидливо промовила Галина. – Не слухайте його, діти.

— Що означає «не слухайте його, діти»? — обурився Ігнат. – Галино?

— А то й означає. Голодний він цілий день буде.

– Буду! Із принципу буду.

— Та не будеш голодний весь день. І біля плити ти встанеш, як милий.

– Не встану.

— Ще як станеш.

— Навіть не сподівайся. Моя чоловіча гордість мені не дозволить.

– Побіжиш, як миленький. А про гордість свою чоловічу забудеш.

— Готовий сперечатися на будь-що, що не забуду про гордість чоловічу. І ніколи не побіжу. З голоду загнуся, а не побіжу. Не втрачу гордості.

— Навіть сперечатися не стану. Бо точно знаю, що втратиш і побіжиш.

– Діти! — вигукнув Гнат. – Ви чули?

— Піднімися, батьку, — сказав Іван. – Не сиди на підлозі.

Гнат підвівся з підлоги.

— І одягнись, — сказав Ілля.

— Ми чекаємо на тебе на кухні, — сказав Іван.

— У якому сенсі, діти, ви на мене чекаєте? — дивувався Гнат, одягаючи халат. — Якщо ви, як і ваша мама, сподіваєтеся, що я поступлюся чоловічою гордістю і стану під плитою, то ви даремно так про мене думаєте.

— Ми нічого не думаємо, — сказав Іван. — Ми просто закликаємо тебе порадитись.

— Щодо маминої поведінки, — сказав Ілля.

— Треба вирішити, що з нею робити далі, — сказав Іван.

— Треба вжити заходів.

— У нас є пара ідей.

— Про які мамі знати необов’язково.

— Треба порадитись, тату.

— Ах, порадитись. Ну, якщо тільки порадитись, то я, звісно. Я готовий. Ходімо.

Батько та сини вийшли зі спальні, а Галина заплющила очі, посміхнулася, повернулася на бік і незабаром заснула. Для себе вона вирішила, що сьогодні у неї вихідний день від роботи на кухні.

«А може,— думала вона,— і не лише сьогодні. Якщо сподобається, то щонеділі братиму вихідний. А може, й не лише неділя. Як пощастить».

— Зачини двері щільніше, батьку, — сказав Іван, коли Гнат прийшов на кухню. — Розмова буде серйозною.

Гнат зачинив щільно двері і несміливо сів за стіл на краєчок стільця.

«Чому я їх так боюсь? — думав Гнат. — Діти ще! Івану 15, а Іллі 13. А мені страшно».

— Розпустив ти маму, тату, — сказав Іван. – Ой, розпустив.

— Та я… — спробував відповісти Гнат.

— І навіть не сперечайся, — сказав Ілля. – Сьогодні мама відмовилася весь день біля плити стояти; вихідний від кухні оголосила. А що завтра вона придумає і від чого відмовиться? А післязавтра що?

— Діти, повірте, я усією душею, але ж ви самі бачили! Ах, так. Ви не бачили. Ви згодом увійшли. Але щоб ви знали, то коли вас не було, думаєте, я не заперечував? Ще як заперечував. А вона у відповідь мене вдарила! Тричі.

— Ти зараз серйозно, батьку? – запитав Ілля. – Вдарила тебе?

– Не вірю, – сказав Іван. — Щоб мати, та підняла на тебе руку. Не може бути. Не вірю. Вона не могла. Вона не така.

— Слово честі, синку, не брешу. Підняла руку на чоловіка твоя мама. І не лише руку. Я б вам розповів, діти, що саме вона підняла на мене, та не хочу ще раз згадувати і тим самим травмувати ваші неповнолітні душі.

— Невже правда, мама наважилася? – запитав Ілля.

— А чого ти думаєш, я на підлозі сидів, синку?

— А справді, тату, чого ти на підлозі розсівся? — спитав Іван.

— Тому що я звалився з ліжка, тому й сидів на підлозі.

— А чого ти раптом з ліжка впав? — дивувався Ілля.

— Так я вам і кажу. Хіба ви не чуєте? Адже я не сам звалився. З ліжка. А лише після того, як ваша мама накинулася на мене. Як тигриця. Ви бачили б її очі в той момент. Страшні! Я думав, мені кінець. Дякувати Богу, ви вчасно прийшли. А то я вже думав, що все.

— Тут справа не стільки в тобі, батьку, як у нашому з Іллею майбутньому, — сказав Іван. — Ти вже прожив своє.

— Що означає своє прожив, синку? Мені лише сорок років.

— Ти в дзеркало на себе подивись, тату, — сказав Ілля. – сорок років! Та тобі менше шістдесяти і не даси!

— Бери приклад із артистів, тату, — сказав Іван. — Вони у сімдесят краще виглядають, ніж ти у свої сорок. А ти? Дивитись страшно. Ще мрієш про щось!

— Я ще багато чого не встиг, синку, тому й мрію. А що виглядаю не за віком. Тож життя в мене таке. Я ж не артист.

– Погано, що не артист, – сказав Ілля. — Краще б ти…

— Та почекай ти, — зупинив брата Іван і поглянув на батька. — Зараз, батьку, не про тебе йдеться.

— І не про те, як тебе життя трsпало, — додав Ілля.

— Нас із братом зараз більше хвилюєш не ти і чого ти там не встиг, — палко провадив Іван.

— А ми більше турбуємося про маму нашу, — сказав Ілля. — Який приклад вона дасть нашим майбутнім дружинам, ти подумав?

— А до чого тут ваші майбутні дружини, діти?

— Як до чого? — вигукнув Ілля.

— Адже якщо вже зараз наша мама таке наважилася заявити, то ти тільки уяви, тату, якою вона стане на той час, коли ми одружуємося, — відповів Іван.

— Подумай, тату, — продовжив Ілля, — яка свекруха вийде з нашої мами, якщо вона вже зараз нехтує своїми прямими обов’язками дружини та відмовляється працювати на кухні в неділю?

— Щоліта, тату, ти відправляв нас до села, — задумливо промовив Іван. — До дідуся, Максима Ігнатовича.

— Твоєму, між іншим, тату! – нагадав Іван.

— І за це, тату, тобі дуже дякую, — сказав Ілля.

— Так ось, — повчально продовжив Іван, — навчав нас, що жінки іншої мови не розуміють, окрім суворості. Хіба ти тримаєш маму в строгості? Ні. Ось тому й рука її на тебе піднімається, а ти на підлозі валяєшся.

— Що робити, діти? — вигукнув Гнат.

— Зараз прийдеш до мами, — відповів Іван. – І поставиш її на місце.

– Але як?

— А ми тебе навчимо, — відповів Ілля. — Нам наш дідусь Максим (твій, між іншим, тато)…

– Я пам’ятаю.

— Добре, що ти пам’ятаєш, тату. Так от, він багато вже встиг передати нам зі свого довгого і напруженого сімейного життя. Багато чого навчив. А ми, у свою чергу, навчимо тебе.

— Навчіть, діти. На все згоден, аби біля плити у вихідний день не стояти.

— Слухай уважно, тату, — сказав Іван. – І запам’ятай.

Хвилин за двадцять Гнат прийшов у спальню до дружини.

— Значить так, — урочисто промовив він, — слухай мене уважно, Галино.

Гнат хвилин десять говорив Галині про те, в чому саме полягає призначення жінки взагалі та її, Галини, призначення зокрема. Після цього багато слів було сказано про важке життя самого Гната. Особливо Гнат напирав на свою непросту роботу і на той ступінь відповідальності, який покладено на нього суспільством.

— І, звичайно ж, я маю право розраховувати на те, щоб у свій вихідний день отримувати від життя хоч трохи радості, — сказав Ігнат на закінчення цієї частини.

Далі Гнат перейшов до головного, згадуючи при цьому, чому його навчали діти.

«Бережи головне наостанок, тату, — вчили вони. — Важливо не те, що ти скажеш на початку чи в середині. На початку і в середині можеш городити все підряд, що душа забажає. Але в самому кінці ти маєш приголомшити маму чимось по-справжньому видатним. Тоді це матиме дію і матиме належні та очікувані нами наслідки. І в розмові йди завжди від простого до складного. Від м’якого до твердого. Від доброго на зло. Розумієш? Щоб сказане наприкінці здалося мамі настільки страшним, що вже більше нікуди».

Ось чому найголовніше, найскладніше, найжорсткіше і найжахливіше, Гнат сказав у самому кінці. І на це у нього пішло всього хвилини зо три.

І якщо все інше, що було на початку і в середині, Галина прослухала без особливого інтересу і наполовину вуха, не звертаючи ніякої уваги і навіть не бажаючи прокидатися заради цієї нісенітниці, то ось на останнє, сказане чоловіком, вона не тільки звернула увагу, а навіть прокинулася від цього остаточно. І в неї в самій голові виникли деякі ідеї щодо свого майбутнього.

– Це все? — спитала Галина, схоплюючись із ліжка у свої капці. — Чи є ще щось?

Запитуючи, Галина накинула на себе халат і, зав’язуючи його на ходу, пішла на кухню.

– Це все! — поспішав повідомити Гнат, ідучи за дружиною. — Сподіваюся, що остання обставина змусить тебе взятися за розум.

– Змусить! — рішуче відповіла Галина, заходячи на кухню.

Іван та Ілля були там і сиділи за столом.

— Зголодніли? — лагідно поцікавилася Галина.

— І ти ще питаєш? — невдоволено відповів Іван.

– Звичайно! – гордо вимовив Ілля. — Час десять, а в нас крихти в роті не було.

— Розумію, — вів далі Галина. — Голодним яке життя? І зовсім інша річ, якщо смачно поїв. Правильно?

— Правильно, — погодився Гнат, сідаючи за стіл.

— І що смачніше поїв з ранку, то цікавіше й життя, мамо, — сказав Ілля.

— Золоті слова, синку, — відповіла Галина і почала готувати млинці. — Ось ти з чим більше любиш млинці?

— Я зі згущеним молоком, — відповів Ілля.

— А я з варенням, — сказав Іван.

— А я і зі згущеним молоком, і зі сметаною люблю млинці, — поспішив повідомити Гнат. — Це поєднання солодкого та кислого одночасно дає, як би це сказати, разючий ефект. Дуже смачно.

— А я, — сказала Галина, — теж люблю і зі згущеним молоком, і з варенням, і зі сметаною. А ще все життя мріяла скуштувати млинці з червоною ікрою. Я десь читала, що це дуже смачно. Особливо якщо з лососьової ікрою.

– Ні, – сказали діти, – з ікрою – це гидота. Тим більше з лососьової. Це ти вже без нас.

— І без мене, — поспішив повідомити Гнат. — Я тільки зі сметаною та зі згущеним молоком.

— Ну, без вас, так без вас, — сказала Галина.

На той час вона приготувала вже шість млинців і вимкнула сковорідку. Заваривши собі чай, вона дістала з холодильника сметану, варення, згущене молоко і банку лососьової ікри.

— А в нас хіба була ікра? — спитав Гнат.

— Вчора купила, — відповіла Галина, — забула сказати тобі.

– Забула? – здивувався Гнат. – Дивно. Але ж це, напевно, дуже дорого.

— Дорого, — погодилась Галина. – А що робити? Хочеться. Проходила вчора в магазині повз вітрину, дивлюся, стоїть така і на мене дивиться.

– Хто дивиться?

– Вона, – Галина показала на банку з ікрою. – Каже, візьми мене. Я, каже, дуже смачна. Особливо з млинцями. А в тебе, це вона мені каже, завтра млинці вранці будуть. Ось і спробуєш. Дізнаєшся нарешті, що означає справжнє задоволення від млинців. А то, каже, тобі вже тридцять п’ять, а що ти їла в житті? Сметану, варення та згущене молоко? А це, вважай, що нічого! Говорить вона мені. Ну ось я не витримала і взяла її. Захотілося випробувати.

Сказавши це, Галина зробила собі чаю і почала їсти млинці. Один млинець вона з’їла зі сметаною. Інший – зі згущеним молоком. Третій – з варенням. А четвертий, п’ятий та шостий – з ікрою.

Діти та чоловік спочатку з подивом мовчки дивилися на неї, але коли Галина з’їла другий млинець, вони не витримали.

– А нам! – першими закричали діти.

– І мені! — одразу ж підхопив Гнат.

— А ви готуйте самі собі, — відповіла Галина. — Самі самі. Я ж вам уже сказала, що маю сьогодні вихідний від плити.

— То ти все одно стояла біля плити, — зауважив Гнат. — Могла б і нам приготувати.

— Не могла, — впевнено відповіла Галина. — Тому що готувати тільки для себе — це не робота, і від цього не потрібно відпочивати. А ось готувати на вас – це, хлопці, важка праця. Я шість млинців з’їм і наїлася. А ви? Менше ніж по п’ятнадцять штук і не їсте. Ні. Самі себе годуйте в неділю.

— Що значить у неділю? – не зрозумів Гнат. — Ти що, все життя так збираєшся робити?

– Ага.

— Це чому цікаво?

— А твоя остання заява і наштовхнула мене на цю думку, Гнате.

– Яку думку?

— Що відпочивати від плити треба щонеділі.

— А що я сказав? — вигукнув Гнат.

— Ти там, Гнате, щось казав про те, що якщо я не візьмуся за розум, то кинеш мене? – відповіла Галина. — Розлучишся, казав. Знайдеш собі іншу дружину. Яка не влаштовуватиме щонеділі вихідні від роботи на кухні.

— Я це казав, — погодився Гнат, — але щоб ти зрозуміла, наскільки все серйозно. І якщо хочеш знати, це не лише моя думка. Наші діти підтримують мене в цьому питанні цілком і повністю.

Але діти вже зрозуміли, що їхні розрахунки виявилися помилковими і швиденько змінили тактику.

— Навіщо ж ти брешеш, батьку? – серйозно і навіть якось скривджено сказав Іван. — Коли це ми тебе підтримували?

— Що означає «брешу», Ваня? Та чи не ви мені тут цілу лекцію прочитали про те, як із мамою вашою розмовляти? Ви ж мене й навчили.

— Чого навчили? — зробивши великі очі, спитав Ілля.

— Що тримати вашу маму треба в їжакових рукавицях і волі не давати їй взагалі.

– Не було цього, тату, – сказав Ілля. — Ти все брешеш.

— Не слухай його, мамо, — сказав Іван. — Ми такого не казали.

Гнат мало не плакав від образи.

– Як не було? — тихо промовив він і глянув на дружину. – Галино!

— Ну, чого тобі? – відповіла вона.

— Але ти мені віриш, що це не я сам, а вони мене навчили?

— Звісно, ​​вірю, Гнате. Адже я тебе добре знаю. Сам би ти до такого ніколи не здогадався. Уф-ф. Здається, я наїлася. З ікрою справді теж дуже смачно. Ну я пішла.

– Куди? — в один голос спитали чоловік та діти.

– Полежу. Телевізор подивлюся. Може, цікаве показують. А ні, то почитаю чогось. Або просто посплю. Адже завтра понеділок. На роботу треба йти.

Іван та Ілля переглянулися. Вони знову вирішили змінити тактику та зрозуміли один одного без слів.

– Мамо, а ти серйозно не боїшся, що ми з братом від рук відіб’ємось, а батько від тебе до іншої піде? — спитав Іван.

— А ви в будь-якому разі від рук відіб’єтеся, діти, — відповіла Галина. — Вік у вас зараз такий. Годуй вас, не годуй, результат один. Інша річ, що якщо вже ви вкрай нахабніш і на шию сядете, а ваш тато іншу собі знайде, у такому разі розмова у мене з усіма вами буде дуже коротка.

— Яка розмова, мамо? – запитав Ілля.

— Розлучення, і ви залишаєтеся з татом, — відповіла Галина. — І разом із ним переїжджаєте місцем реєстрації. У село, до свого улюбленого дідуся Максима.