Не люблю святкувати день народження, бо щороку мама змушує мене збирати всіх ЇЇ родичів

Я не люблю святкувати дні народження. Якщо бути точними, то я ненавиджу цей день. Але не тому, що старію чи мені доводиться замислюватися про минулі роки, а тому, що щороку цей захід перетворюється на фарс.

Моя мати щиро вважає, що це свято треба відзначати на широку ногу. На її думку, день народження – це щось на кшталт маленького сімейного фестивалю, який не можна пропустити за жодних обставин.

Щороку у нас одне й те саме: за пару тижнів до дня мого народження мама дзвонить і питає, хто буде на святі. Ну, як запитує, вона просто вдає, що цікавиться, хоча насправді для неї це вже вирішене питання.

Вона вважає, що до «вузького сімейного кола» треба запросити всіх її сестер з їхніми сім’ями, ще якихось далеких родичів, яких я бачу раз на рік, і навіть деяких її подруг, які мене взагалі не торкаються.

А я взагалі доросла жінка! Так, я незаміжня, але мені вже сорок років. Мені хочеться відзначити свято справді у вузькому сімейному колі і запросити своїх друзів, а не маминих!

Але на всі мої аргументи мати знаходить мільйон заперечень.

– Як це без тітоньки Олени? Вона ж з тобою з пелюшок поралася! – пояснює вона.

А я з цією тітонькою Оленою взагалі ні про що поговорити не можу, крім того які нові сорти помідорів вона виростила на дачі.

З рідними братом і сестрою у нас стосунки також, м’яко кажучи, прохолодні. Зустрічаємося на весіллях, похоронах та маминих «сімейних» заходах. Розмовляти з ними нема про що, та й бажання особливого немає.

А друзів кликати до такої компанії – це взагалі знущання. Навіщо? Щоб вони сиділи з натягнутими посмішками та слухали нескінченні обговорення маминого дачного врожаю?

Та й обходяться такі заходи зовсім недешево. Підсумок, як завжди один і той самий: столи ломляться від їжі, яку ніхто не доїдає, отримані подарунки мені зовсім не потрібні, наприкінці вечора залишається гора посуду і вичавлена ​​як лимон я.

Цього року вирішила: годі! Я більше не можу. Зрештою, у мене ювілей, і цю дату я маю право відсвяткувати так, як хочу я!

Звичайно, розмова обіцяла бути нелегкою, але я зібралася з силами, зателефонувала мамі і чітко сказала:

– Мамо, я тебе запрошую на свій день народження. Святкуватимемо у ресторані. Але кличу тільки тебе, без тіток і подружок.

– Не зрозуміла, ти мені зараз умови ставиш? Ось як легко ти відмовляєшся від сім’ї! Чи знаєш, я тебе не так виховувала!

Мама кинула слухавку, а я зрозуміла: бойкот мені забезпечений не лише з її боку, а й з боку цих тітоньок.

Але я вирішила йти до кінця. Запросила лише близьких членів сім’ї та деяких друзів. У призначений день усі зібралися у ресторані. Свято почалося просто чудово: вітання, подарунки, жарти. Я давно мріяла про такий день. Але, певне, все може бути ідеально.

Серед свята з’явилася мати. Та з таким розгніваним виглядом, що на неї дивитись було страшно.

– Привіт, мамо, – почала я. – Дякую, що приїхала.

– Я приїхала у твої очі безсовісні подивитися! А ти веселишся отже, так? Нічого не qjкає? І мати не потрібна, і сестра з братом не потрібна! – розганялася мама.

– Давай без скандалу. Сідай краще за стіл, посидимо, – намагалася заспокоїти маму я.

Але та вже розійшлася і зчинила шум на весь ресторан. Гості одразу замовкли і спостерігали за скандалом, а мені хотілося крізь землю провалитися. Нарешті, коли мама вилила всю злість і, так би мовити, випустила пару, вона, грюкнувши дверима, вилетіла з закладу.

У залі запанувала незручна мовчанка. Свято було зіпсоване, а настрою зовсім не було. Залишок вечора пройшов зовсім тьмяно, і невдовзі всі роз’їхалися.

Коли я приїхала додому, то вперше за день залізла до телефону. Якщо чесно, я очікувала отримати поздоровлення від родичів, але месенджери були порожніми. Ось така у нас сімейка: один раз не запросила на день народження і все стала для всіх чужою людиною.