– У мене немає навіть базового набору – машини та квартири. Для чого мене народжували? – заявив мені мій син

Раптово з’ясувалося, що ми маємо дати синові “базовий набір”, до якого входять машина та квартира. А без цього ми не мали народжувати хлопчика в цей жорстокий світ.

Несподіване відкриття, чесно кажучи. Я не знала, що в комплекті з народженням мають бути й усі матеріальні блага. Мені здавалося, що від батьків потрібне нормальне виховання, підтримка та хороша освіта.

Це все у нашого сина було, ми з чоловіком не ставимося до дуже забезпечених людей, але у сина все життя була своя кімната, він регулярно відпочивав на морі, добре харчувався і взагалі мало в чому собі відмовляв.

Звичайно, ми не завалювали його подарунками, але ігрова приставка у нього була, мобільний телефон пристойної моделі – теж. Велосипед, скейт, одяг на смак – все це було.

Зі своїми проблемами він завжди міг підійти до мене чи до батька, ми ніколи не відмахувалися від нього, посилаючись на зайнятість. Я завжди знала, що у сина твориться в житті.

Ми думали, що нормально виховали хлопця, вклали в голову необхідні цінності та взагалі змогли виростити хорошу людину. Так і було до першого курсу.

Школу він закінчив добре, вступив до університету, куди збирався. На жаль, на бюджет не пройшов, але ми з чоловіком були готові до цього, тож згодні були сплатити за його навчання.

Жив син у гуртожитку, сам проти цього нічого не мав, горячи бажанням скуштувати студентської романтики. Ми не наполягали на оренді окремого житла: надто це було накладно.

Гроші сину регулярно відправляли, іноді з оказією передавали продукти та деякі речі. Все було добре, поки він не познайомився з багатими однокурсниками.

Там навчалися хлопці з досить багатих сімей, для яких навчання у такому виші – копійки. І дітки там були запаковані з усіх боків.

Свої машини, свої квартири, відпочинок на добрих закордонних курортах – все це вони отримували за правом народження. Батьки спокійно йшли на такі витрати.

Я їх розумію: якби у нас такі гроші, ми теж забезпечили б сина всім з голови до ніг. Але таких грошей ми не маємо і вже навряд чи будуть. Тож наші можливості набагато скромніші.

Син це теж розумів, але замість адекватної реакції він почав злитися на нас. Сам перестав дзвонити, коли ми з чоловіком до нього додзвонювалися, розмовляв з небажанням. Різко зросли апетити в плані щомісячного задоволення, почав клювати нам мозок, щоб ми винайняли йому квартиру, а то в гуртожитку йому жити різко перехотілося.

Ми розуміли, звідки вітер дме. Він сам нам захлинаючись розповідав про нових друзів, які такі круті, що взагалі. І мені тоді ще ця дружба не подобалася.

Добре, коли діти тягнуться до успішніших людей, які стали для них прикладом. Якби ці діти багатих батьків працювали, розвивалися, чогось прагнули, то проблем не було б.

Але то були не ті хлопці. Його нова тусовка пропалювала батьківські гроші, на пари ходила час від часу, зате багато і часто відпочивала.

Очевидно, сина підколювали, що в нього немає таких можливостей, немає своєї машини, своєї квартири, він не може зірватися з ними на відпочинок. А сина це злило.

Він висловлював свою незадоволеність нам, причому часто і з істериками. Він так не поводився, навіть коли був підлітком.

– У мене немає навіть базового набору – машини та квартири. Для чого мене народжували? – репетував син.

Чути це було неприємно, але ми намагалися якось пояснити синові, що він каже дурні речі. Нам із чоловіком теж з неба нічого не впало.

Ми на квартиру самі заробили, дачу самі купили, машину також. При цьому виростили дитину, давши їй не найгірше дитинство, і зараз оплачуємо її навчання.

– Та це ваш обов’язок! – зовсім вийшов із себе син.

Тоді чоловік вирішив, що це був останній семестр, який ми сплатили. Син уже повнолітній, тож тепер відповідальність за свою долю він нестиме сам.

Вся серйозність батька до сина поки що не дійшла, він думає, що його просто лякають. Дуже дарма. Чоловік на нього сильно розлютився. Та й мені прикро, що сімнадцять років нашого виховання програли півроку спілкування з компанією мажорів.