Тесть змушує допомагати у будівництві заміського будинку для всієї нашої родини. А я не хочу з ними жити

Батько вчив мене домагатися всього самого. Тато у мене гордий, для нього прийняти чиюсь допомогу – значить принизити себе.

Я, звичайно, не настільки мізантроп, але теж завжди прагнув розраховувати тільки на себе. Але так сталося, що багато років тому зустрів свою майбутню дружину, закохався без пам’яті, а Анжела виявилася з дуже забезпеченої родини.

Батьки її ніколи проти нашого шлюбу не заперечували, хоча нам обом тоді по 21 році всього було. Батько їй, Євген Іванович, сказав тоді:

– Ти не бійся, Саня. Я наскрізь людей бачу без рентгена. Хлопець ти добрий, а це головне!

– Але я вашій доньці поки не можу дати всього ось цього … Згодом, звичайно, зароблю, і все в неї буде! – відповів я.

– Та перестань. Ми тепер одна сім’я – допоможемо і на ноги підвестися, і з житлом. Все буде гаразд! – поплескав мене по плечу майбутній тесть.

І справді, Євген Іванович допоміг мені і з роботою після закінчення університету, і двокімнатна бабусина квартира дісталася Анжелі одразу після весілля, а сама мама тещі переїхала до них за місто.

З того часу минуло вже багато років, у нас двоє синів виросли – Андрій уже в університеті, а Юра школу закінчує.

Тесть з того часу з партнерами свій бізнес у газовій галузі тільки розширив і злетів ще вище. Звичайно, спочатку в далекій молодості мені його опіка і заступництво не тільки приємні, але і необхідні були, а зараз все це стало вже потроху напружувати.

Усі свята – лише у них проводимо. Зберемося купувати якісь речі чи меблі, тож Анжела примудряється знайти такий ексклюзив, що наших коштів все одно не вистачає, і тесть додає.

Пацани теж розпещені подарунками від дідуся та бабусі, і це мені зовсім не подобається. І телефони у них найновіші, і шмотки всякі фірмові. Я в їхні юні роки вечорами у друкарні підробляв, щоб якісь гроші заробити! Але вони на всі мої оповідання зі сміхом відповідають, що зараз час інший.

Ну, а півроку тому наше життя зробило ще один крутий поворот.

Були ми якось у гостях у батьків дружини за містом, а Євген Іванович і каже:

– Ну, хлопці, новина у мене для вас. Ще років десять тому я тут недалеко землі прикупив – 50 соток. А зараз, гадаю, настав час для реалізації нашого грандіозного плану. Так, мати?

Він підморгнув дружині, яка у відповідь посміхнулася.

– Якого плану, тату? – з нетерпінням спитала Анжела.

– Будемо на цій землі великий будинок будувати, щоб усім нам до нього з’їхатися і жити однією дружною родиною. Що вам у місті пил ковтати? Пацани не сьогодні завтра випорхнуть із гнізда, і чого ви там самі сидітимете? – продовжував тесть.

– Але як же? Це все несподівано, та й засобами ми такими не маємо в своєму розпорядженні, щоб у частку ввійти… – тільки й зміг промимрити я.

Дружина ж від радості навіть заплескала в долоні, наче їй сімнадцять років.

– Скільки я тебе, Сашко, знаю, вічно ти одну й ту саму пісню про гроші заводиш! Та я навіть не взяв би з рідної доньки жодної копійки ніколи в житті. Допомога від тебе потрібна суто організаційна, інженерна, ти ж у нас з головою – он конструкторське бюро очолюєш. Тож звільняй усі суботи-неділі на рік уперед – нас чекає велике будівництво! – З реготом закінчив він.

І ось уже пару місяців я всі вихідні тягаюсь на це будівництво. Тесть зробив мене головним у спілкуванні з усіма підрядниками. Вже сил немає!

Вкотре повернувшись із цього «проєкту століття», я висловив дружині:

– Невже тобі реально хочеться жити пліч-о-пліч з батьками? Ти ж вічно з матір’ю сперечаєшся про все! І будинок ще такий не гарний, ну чисто міні-палац турецького султана будуємо!

– Та чого ти розійшовся? Там два окремі входи з протилежних сторін, цілодобово з батьками не бачитимемося. Зате і два гаражі, і гостьовий будиночок – можна друзів запрошувати, ну або якщо твої батьки приїдуть… А стиль – ну, тато любить таке, помпезне. Ну і добре. На своїй половині я декор і обстановку сама вибирати буду, там не допущу цього несмаку! – відповіла дружина.

– Та я взагалі з твоїми батьками не хочу жити? Мене хтось запитав? – вибухнув я.

– Ну, ти схаменися. Хочу чи не хочу треба не зараз, а двадцять років тому назад говорити, коли тато допоміг тобі! – скривилася Анжела.

Я лише махнув рукою. Мабуть, мені цю ношу тепер все життя тягнути. І як я примудрився потрапити до такої залежності?