«Будинок для нікого» — будував, будував, а зрештою і сам не живу і дітям не потрібен, а продати шкода
Ще на етапі кладки стін свого будинку до мене підійшов благородний чоловік, уже не молодий, з сивиною, але ще в силі.
– Бог в поміч, – крикнув він мені знизу, – сусід я твій через дорогу, розмова є.
Сама справа, за якою він підходив, я, чесно сказати не пам’ятаю, — якусь дрібницю питав.
А ось після вирішення свого питання і почалася основна розмова, яка, певен, — варта вашої уваги.
– Другий поверх будуватимеш? — діловито спитав Михайлович.
– Неа, мені й ці 80 квадратів добре б обробити і вселитись, та й без потреби мені – не багатодітний я.
Почав я Михаловичу показувати планування будинку прямо по чорнових стінах.
Ух-ти, одразу зал-вітальня буде? 40 квадратів? Та ти зменш, зате ще кабінет собі зробиш!
-А Навіщо мені кабінет? — продовжую я в розмові, а сам продовжую уявну екскурсію моїм об’єктом.
Якраз почав у будинку на той час класти внутрішні перегородки.
У другій половині будинку праворуч – санвузол суміщений 2х3 метри, тут спальня 13 квадратів, а тут дитяча – 17.
– А навіщо таку маленьку спальню зробив, краще поміняй з дитячою?
– І навіщо, Михайлович, у спальні ми з дружиною будемо спати – в баскетбол чай грати там не будемо, а дитині простір потрібен, – і пограти, і поспати, і місце де уроки робити. Так?
– Теж правда, – зітхнув Михайлович. – Це правильно, що другий поверх робити не став, а в мене будинок більше твого буде, бачиш через дорогу, якщо на скіс дивитися двоповерховий? — Михайлович показав рукою на свій дім.
– Всю душу в нього вклав, ага. Цегла облицювальна найкраща, ще закордонна, ага.
Все сам проектував, голову ламав: що та як зробити. Все сам контролював, у мене всі працівники знаєш, стрункою ходили. Ледве щось не так, і виконробу і робітникам від мене так дістанеться, що більше косячити не вийде.
Так, хоч, виконроб у мене головастий, все мені нормально зробив, буду його добрим словом згадувати, коли вселюся.
– А довго ще до заселення? — ненароком поцікавився я.
Михайлович махнув рукою. А я спочатку не зрозумів його відчайдушного жесту.
– Так, ні, — цього року навіс зроблю, паркування, паркан, доріжки там усякі плитою обкладу. Загалом, — зовнішню красу наведу — засміявся Михайлович.
А всередині все під чистове оздоблення готове, можна й восени і взимку працівників заганяти, — головне опалення є, електрика зроблена, а там залишилося вирішити: плитка — не плитка, шпалери — не шпалери.
Але вже, Сергію, вже в тягар все це. Коли починав будувати, фінансові справи добре йшли, тому розмахнувся на два поверхи, та з підвалом, щоби все монументально і на віки хотів. Гроші були, думав, що завжди вони будуть. А зараз притиснуло мене у фінансовому плані, ось з останніх сил доробляю таку громаду…
– Ну, діти будуть приїжджати …, – Спробував я підбадьорити Михайловича.
– Та яке там. Донька у мене вже ВНЗ закінчила, вибралася заміж, поїхали до Києва, сюди повертатися не планують. Квартиру там взяли в іпотеку, теж допомогти треба. Самі кажуть, що вони «самі з вусами», мовляв, самі впораються. Там іпотека на 20 років у них, а молоді ще, дітей немає, та й теж з’їздити куди, сходити хочеться, а не 20 років їм тепер працювати на цю квартиру в столиці?
А синок у мене теж хоче вступати до столичного вишу, він у мене розумний малий, зараз у 10-му класі — на медаль іде, ага.
Теж каже, що тут не залишусь, у Києві житиму. От і думай. Навіть якщо сам зробить, треба йому з навчанням допомагати, та й на житло потім теж… якщо там залишиться.
— Ну, самі з дружиною переїдете?
– Так, теж так планував, коли будівництво затівав, дочка тоді ще тут навчалася, синок у середніх класах був — сімʼя начебто велика…
Думав побудую, донька точно з нами залишиться жити, якраз або з нами житиме в будинку, або квартиру їй нашу з дружиною залишимо… А на вихідні до нас у дім приїжджатимуть із онуками. А бач, як все обернулося, трохи затягнув з будовою, а переселятися щось схоже нам з дружиною доведеться. А воно нам двом треба? — сумно сказав Михайлович. — У нас троячка, з гарним ремонтом, в елітному будинку, парковка і всі справи, — засміявся Михайлович. Паркування взимку у нас знаєш як чистять?
А тут цього року взимку сюди на своїй пузотерці тільки й тягався, щоб сніг почистити, всю машинусобі цього року подряпав, та добре навантажив спину. А воно ось мені треба? Їздити сюди у вихідні сніг чистити? Спина ж у мене, Сергію, не молода. Ось і подумав я, зовні облагороджу, і все, досить. Це ж скільки ще сюди треба? Під мільйон сюди тільки на оздоблення треба?
Плюс машину треба міняти на щось прохідне. Плюс ще ділянка у мене не освоєна — не будеш же по глині ходити, — засміявся Михайлович.
– А продавати, Сергію, шкода. Все для себе зробив, все там як треба, стільки грошей вкладено, зараз уже за ті гроші таке не збудуєш. А в півціни продавати шкода. Одному ось типу тебе по-своєму запропонував, так він забракував, йому бачите в один поверх, з панорамними вікнами треба, обізвав мій будинок «сараєм», так йому зарядити хотілося, по його «сараю».
Барнхаус він хоче, ага, перекладається як «дім-сарай», а мого красеня – «сараєм»? А? Яке?!
Більше нікому й не пропонував… Це ж скільки здоров’я треба, щоб вислуховувати, як ці нетямущі покупці ходили біля мого дітища як господарі та хаяли плоди моєї творчості, намагаючись збити ціну.
Ось і виходить, що «будинок для нікого», як у тій п’єсі.
Ну та гаразд, щось я заговорився з тобою. Нічого, прорвемося. Піду я.
– Давай, удачі у будівництві!