– Я дала своїм дітям все, а вони мене не люблять! – плачеться мені моя сестра. Але я з нею не згодна

Сестра раптово усвідомила, що її двадцятирічні діти не мають до неї глибокої прихильності. Хоча сама сестра вважає, що зробила для дітей все.

Все та не все. Інна сконцентрувалася на своїх дитячих комплексах, а їй у дитинстві дуже заважало, що наша родина не належала до багатіїв жодним боком.

На їжу вистачало, а на покупку зимового взуття вже доводилося відкладати. Ми з нею одна за одною доношували речі, причому частіше вона за мною, тому що я хоч і молодша, але завжди була більшою за сестру.

Натомість наші батьки проводили з нами час. Ми разом їздили в ліс за грибами, на річку купатися, до парку гуляти. Тато вчив нас кататися на велосипеді, а мати робити гарну двосторонню вишивку.

Нами займалися. Ми завжди відчували підтримку батьків. Батьки були поруч і брали участь у нашому житті. Але Інна завжди ставила в основу гроші. Вона дуже хотіла стати багатою, часто говорила, що в її дітей буде все, вона вже постарається.

Сестра не обдурила. Зараз, звичайно, поняття багатства дуже суб’єктивне, але в її дітей насправді було багато всього, чого не було в нас.

Натомість у них не було батьків. Дітей Інна народила в шлюбі. Діти-погодки, щоб потім нічого не відволікало від кар’єри та заробляння грошей.

З чоловіком вона розійшлася, він виявився не таким пробивним та амбітним, як хотілося сестрі. Довго з’ясовувати з ним стосунки Інна не стала: коли старшому виповнилося три роки, вона розлучилася.

Сестра вийшла на роботу, а дітьми займалися наші батьки. Спочатку до них приходила мама, а за півроку стало ясно, що простіше забрати малюків до себе.

Це ще більше розв’язало сестрі руки. Вона шукала кращу роботу, хапалася за будь-яку пропозицію, вчилася і перевчалася, а от на дітей у неї часу не вистачало.

Майже двадцять років вона будувала кар’єру. Моталася різними містами і навіть країнами. Все це приносило добрий дохід, а сама сестра росла у професійному плані.

На дітях вона не заощаджувала. Надсилала посилки з одягом та взуттям, купувала батькам путівки, щоби ті з онуками їхали відпочивати, відправляла гроші.

Діти мали все, але не мали мами. Вона приїжджала кілька разів на рік, але що це міняло? Прив’язатися вони до неї не встигали, вона не встигала їх дізнатися.

Ці діти виросли на руках у бабусі та дідуся, іноді ще я допомагала. Навіть у мене з племінниками стосунки ближчі, ніж у сестри з її дітьми.

Вони її не ненавидять, розуміють, що жили і живуть так добре, бо їхня мама працювала і заробляла для них гроші. Але це не кохання. Як можна любити того, кого не знаєш? Діти їй вдячні, але це не ті почуття, які потрібні сестрі. Вона хоче, щоб діти її любили, вважає, що це заслужила.

– Я дала своїм дітям все, а вони мене не люблять! – ридає сестра.

А як її заспокоїти, якщо вона у всьому має рацію? Вона дала дітям все, забезпечила з ніг до голови, кожному вже квартиру купила, освіту оплачує. І діти їй за це вдячні. Але любов до батьків, це трохи не про те. А сестрі мало поваги та подяки. Їй хочеться від своїх дітей саме любові.

Батьки Інні радять не приймати так близько до серця і дати час і собі, і дітям, щоб дізнатися один одного краще. Вони ж її не ненавидять, не відмовляються спілкуватись.

Просто поки що у них дуже мало спільних тем: вони ж нічого одне про одного не знають. Ось проведуть більше часу разом, тоді й можна буде про щось говорити.

А ще мені здається, що сестру мучить криза середнього віку. Хоч і незрозуміло, з чого це. Вона здійснила мрію, про яку мріяла з дитячих років – стала багатою.

Вона сама ні чого не потребує, може вибирати, де їй працювати. Народила дітей, дала їм у матеріальному плані все: добрий відпочинок, освіта, нерухомість. Вони нічого не потребували.

А тепер плаче, що її не люблять. Дивна поведінка. Адже й раніше можна було помітити відсутність близьких стосунків із дітьми. Але сестра чомусь це усвідомила, коли дітям уже перевалило за двадцять років. Не все, виявляється, вимірюється у грошах.