— Дача-то наша, значить, і врожай нам належить, — засміялася моя сестричка

Ірці, сестрі моїй молодшій, на весілля надарували багато всього. Але найкрутіше підношення зробила її свекруха. При всіх оголосила, що дарує молодятам свою дачу. Живіть, мовляв, дорогі, огірки садіть та помідори закручуйте.

Сестра, пам’ятаю, тоді весь вечір фиркала. Мовляв, не могла свекруха нормальний подарунок зробити. Машину там, наприклад, чи путівку на море.

Я крутила пальцем біля скроні. Іра, кажу, дача це теж дуже добре. Підуть діти, там відпочиватимете всією родиною. Бери, не відмовляйся! Про свою дачу ми з чоловіком тільки мріяли. За квартиру ще банку не всі віддали, машину. Яка вже дача, не смішіть мої капці.

А нам дуже хотілося на землі попрацювати. Ось із дитинства у мене була така мрія. Дихати свіжим повітрям, приїжджати на ділянку після роботи, відпочивати від метушні міста. Але не доля, мабуть, думала я.

Сестра від дачі не відмовилася, але побувала там всього три рази за всі п’ять років свого заміжжя. Дивилася я на те, як земля простоює, дивилася, а потім і запропонувала сестрі взяти їхню дачу начебто в оренду, на якийсь час.

— Земля скільки років порожня стоїть, на вас скоро всі сусіди ополчаться, — переконувала я Ірку.

Та знизала плечима. Бери, мовляв, нам не шкода. Чоловік її, малахольний Вітька, теж дав добро, промимрив щось невизначене. Втім, як завжди.

Вітьки мати, коли про наші плани, проголосувала двома руками за. Так, каже, нехай працюють, будуть нас постачати малиною та картоплею.

Я про себе подумала, що нічого ви не отримаєте. Не на тих напали. Ми, значить, будемо орати, а ви врожай наш збирати. Розбіглися. Але вголос нічого не сказала.

Загалом, взялися ми з моїм чоловіком до справи. Розмова ця була в середині зими. З’їздили ми з Миколою на ділянку, подивилися фронт робіт.

Територія вже потребувала рук. Паркан подекуди покосився, в самому будиночку явно пожартували якісь вульгарні люди. Навесні, як тільки зійшов сніг і земля трохи підсохла, ми впряглися в лямку.

Сусіди дільниці виявилися дуже милими пенсіонерами. Вони теж зраділи нашій появі. Сказали, що їм набридло поодинці боротися з бур’янами, які лізли з ним із нашої ділянки.

Місяць додому їздили лише ночувати, стільки на дачі було справ. Сестра посміювалася. Що, каже, не передумали ще садівництво.

Я у відповідь кликала її на допомогу. Ви б, говорю, не сміялися, а приїхали б і допомогли. Все ж таки ваша дача юридично.

Ірка руками замахала. Навіть, каже, і не думай. Нас туди й калачем не заманиш. Та й не треба нам нічого. Ні ваших огірків, ні яблук.

— Захочеться мені овочів, піду та куплю, — безтурботно відмахувалася сестра.

Я подумала, ну-ну. Та хіба може зрівнятися смак магазинних овочів із тими, що ти виростив сам, своїми руками.

Все літо ми з чоловіком працювали на дачі. Залишалися там ночувати, іноді приїжджали й у будні. Але ми не нарікали.

Знали ж, на що йдемо. Є особливе задоволення у роботі землі. Саме тоді почуваєшся повноцінною людиною. Адже ти твориш своїми руками, ти справжній творець і підкорювач землі. Так, руки у мене відвалювалися, але я відчувала безмежне щастя.

Тільки уявіть, з якою гордістю ми восени збирали врожай, який, на превеликий подив, виявився досить значним. Так-так, ми молодці.

Одного з теплих днів на початку осені зовсім несподівано приїхала й Ірка з чоловіком. Оглянула купи овочів, що лежали на ділянці, задумливо свиснула.

— Так-так, — сказала сестра, — Треба ж стільки всього примудрилися виростити. А я, чесно кажучи, їхала з вас посміятися.

Я з гордістю відповіла, що так, ми змогли без сторонньої допомоги. І тут Ірка каже мені:

— Що ж, коли врожай зібраний, давайте діліться. Ми, власне, по те й приїхали.

Я говорю, в якому сенсі. Сестра сміється, у прямому, мовляв. Давайте нам половину овочів, фруктів, всього.

— Я запрошувала тебе допомогти, ти відмовлялася. Яке ти тепер маєш право на щось претендувати? – запитала я.

Ірка очі витріщила. Як, мовляв, яке.

— Ти забула, це взагалі наша дача. Виходить, і врожай належить нам.

Отак новини, відповідаю. Земля ваша, тут ти маєш рацію. А ось урожай ми своїми руками виростили, поки ви у місті по хатах сиділи. І належить він лише нам. Весь, цілком.

Сестра руки в боки та на мене. Нічого, каже, не знаю. Половина всього наша і все тут. Віддай, поки ми вас гнилими ганчірками не вигнали. Ви хтось, мовляв, такі взагалі.

Ні, ви чули, яке нахабство?! Я вже приготувалася на сестру накинутися, та відчуваю, чоловік мене за рукав тягне. Каже, не ганьби, віддай, нехай подавляться.

Мовчки зібрали ми свою половину, під сміх сестри, і поїхали додому. Вирішили з чоловіком, що будь що, але свою дачу купимо.

А з фазенди сестри забрали все, що ми туди встигли привезти. Я не полінувалася, пішла і штакетник виламала, який ми як паркан зробили.