Свекруха страшенно розлютилася, бо в декрет пішла я, а не її синок

Ви носите під серцем малюка, готуєтеся до пологів. Дотримуєтеся суворої дієти, читаєте розумні книжки для молодих мам, спілкуєтеся з іншими вагітними дамочками. Майбутнє ваше здається світлим і, в якомусь сенсі, наперед вирішеним.

Спочатку на пару років вирушите в декрет, доглядатимете за малюком, навчите його ходити і говорити, правильно тримати ложку в руці. Потім, коли підросте, почнете працювати, але все одно дитина залишиться головною частиною вашого життя. Майже без варіантів – це наша стара традиція, саме мами займаються основним вихованням.

А що тим часом робить тато? Він працює. Його завдання – нести в будинок гроші. Що більше, то краще. Захищати свою родину. І, звісно, ​​брати участь у вихованні дитини. У міру можливостей та навичок.

Саме так я своє майбутнє й бачила. Дев’ятий місяць, скоро народжувати, вже майже вирушила до пологового будинку. На роботі давно оформила декрет, навіть прощальну вечірку з тістечками та лимонадом закотила.

І ось, відбулося. Я народила здоровенького хлопчика Сашеньку. 3200, 53. Стандарт, можна сказати, ідеальна дитина. А як на тата схожий!

Через місяць після пологів відбулося знайомство синочка із бабусями. Спочатку відвезли його до моєї мами. Та потримала онука на руках, щось побурмотіла, потім висловила захоплення і почала давати поради щодо вигодовування та виховання.

Після цього відвезли Сашка до Анни Петрівни, свекрухи. Та відреагувала на малюка так само, як і моя матінка, але стала ставити дивні питання.

– У вас накопичення є? – видала вона раптово.

– Ну, трохи, – відповіла я задумливо. – А що?

– Так, просто, – сказала свекруха і після короткої паузи поставила ще одне запитання. – А ти колись на роботу збираєшся виходити?

– Це не скоро ще. Декрет – штука складна. Поки малюка вигодуєш-виходиш, поки сама з силами зберешся… Рік-півтора минеться, а то й більше.

– Як так…?

Після цього була довга тирада про те, що жінки нині стали якимись не такими. Спробувала зрозуміти, що саме не влаштувало свекруху, а вона, зробивши скорботне обличчя, почала пояснювати.

Виявляється, з її погляду у всіх нормальних сім’ях у декрет має йти не мати, а батько. Ну, тобто мій чоловік, який сидів поруч і слухав висловлювання своєї матері із жахом. Нібито, жінки набагато швидше крокують кар’єрними сходами, крім того, занадто сильно балують діток.

Татусі ж приносять набагато більше користі вдома, ніж десь там на роботі. “Майже у всіх моїх подруг сини в декреті замість дружин сиділи, і нічого, все чудово”, закінчила свекруха монолог. Я сиджу, відкривши рота, не знаходжу пристойних слів, щоб прокоментувати почуте. Зразу зібралися, поїхали додому.

Але Ганна Петрівна не вгамувалася, куди там! Близько місяця не подавала, потім, зателефонувавши, приїхала в гості. Сказала, що скучила і хоче подивитися, як облаштувався її онучок. Я навіть зраділа. Вирішила, що свекруха зібралася миритися і вибачатися.

Бабуся приїхала, пройшла до кімнати. Поцокавши язиком, сказала, що не бачить чоловічої руки.

– Відразу видно – баба заправляє. А от якби мужик господарство вів, то…

– То що було б? – перебила я, почувши, до чого знову йде розмова.

– Було б затишно та чисто. А у вас не зрозумій що.

– Ви знову за своє?

– А нічого не змінилося. Я вважаю, що в декреті маєш сидіти не ти, а Ігорчик. І не сперечайся! Я краще знаю. Життя прожила, багато чого бачила.

Ось тут мене й бомбануло… Не звертаючи уваги на чоловіка, висловила свекрусі все, що про неї думаю.

Майже прокричала, що хотіла начхати на маминих синків її подружок, що сидять удома, її життєву позицію, принципи та переконання. Закінчила обіцянкою, що якщо вона ще хоч раз порушить цю тему, то онука не побачить більше ніколи.

Начебто заспокоїлася – з порадами та вимогами не лізе. Але намагається якнайменше з нами спілкуватися. Чоловік, який періодично їздить до Петрівної у гості, розповідає, що вона його дуже шкодує. Навіть по голові гладить. Мені байдуже, хай що хоче робить. Головне, щоб не лізла в мою сім’ю та ще й з такою ахінеєю.