Діти вважають мене егоїсткою, бо я вирішила хоч на пенсії пожити для себе

Що поганого в тому, що людина на схилі літ хоче пожити для себе? Спати скільки влізе, ходити кудись і коли хоче, їздити в гості та кликати гостей, ні з ким це не погоджуючи.

Не так багато я і прошу, насправді. Просто мої діти звикли, що вони можуть безсоромно мене експлуатувати, а моє життя належить лише їхнім потребам. Максимум, що вони готові зробити, це узгодити між собою, хто і коли мене експлуатуватиме. Моє бажання не питалося, згода була за умовчанням.

Я вийшла на пенсію у п’ятдесят років, бо робота була шкідлива, мені належала дострокова пенсія. Можливо, я й надалі працювала б, але діти поставили перед фактом, що їм потрібна моя допомога.

Спочатку дитина народилася у дочки. У них із чоловіком іпотека, сидіти в декреті ніколи, тому вона вийшла на роботу, а немовлям із чотирьох місяців займалася я. Мене не запитали, чи я хочу брати на себе таку відповідальність. Все-таки маленька дитина – це навантаження, як не крути. Нехай я двох своїх виростила, та коли це було?

Коли старшому онукові було два роки, син із невісткою народили дівчинку. У них теж свої турботи, іпотека і таке інше, тому внучку теж повісили мені на шию.

Сидіти одночасно з немовлям та дворічкою було складніше, ніж відпрацювати зміну на заводі: я знаю, про що говорю. Але відмовитись варіанта не було.

– Донечці ти кинулася допомагати, а як мені допомога знадобилася, то дулю? – обурювався син.

Дочка кричала, що не може назад піти в декрет, її попруть з роботи, а садок їм поки що не дали. Діти сварилися між собою, а я няньчилась з двома дітьми.

Це було важко, тому коли старший пішов у садок, я з полегшенням зітхнула. Одна дитина, нехай і активна, це набагато легше, ніж двоє таких.

Але те, що онук став ходити в садок, не означало, що я перестала займатися ним. Доводилося частенько забирати дитину з садка, причому внучка була в мене.

Усіх нагодуй, обходь, переодягни, розваж. Коли батьки забирали своїх чад, у мене сил не залишалося ні на що, хотілося лягти і дивитись у стелю.

Нарешті онуки підросли, з ними полегшало, до моєї допомоги вдавалися не в таких обсягах, хоча всі лікарняні були мої. З садка я дітей теж часто забирала, але хоч би не цілий день із ними крутилася. А потім дочка і невістка вирішили піти на друге коло, причому одна за одною: у них різниця у вагітності лише півроку. Але тут я вже чітко сказала, що до декрету вони підуть самі: я просто не потягну ще раз такий забіг із перешкодами.

На мене побурчали, але прогнути не змогли, тож пішли в декрет. Щоправда, старші онуки майже переїхали до мене, бо їхнім матерям не вистачало сил і часу  одразу з двома дітьми.

Десять років я займалася онуками та вирішувала проблеми своїх дорослих дітей. Це я раxую час, який провела на пенсії. До цього я теж їм допомагала, але не так енерговитратно.

Мені здається, що десять років – це пристойний термін. З усіма чотирма онуками я поралася, виручала, допомагала, забирала до себе, підстраховувала. І я стомилася.

Свій обов’язок я визнала виконаним, тому повідомила дітям, що тепер вони можуть не смикати мене з питаннями та проханнями про допомогу. Я сама вирішуватиму, коли забиратиму онуків і на скільки.

Смішно сказати, я за десять років пенсії виспалася щонайбільше разів п’ять. Решта часу – по будильнику, бо треба було займатися дітьми.

Мене подруги в гості звуть, одна навіть на морі, а я вирватися не можу, бо одразу істерика від дітей, що я їх підводжу, вони ж на мене розраховували.

– Їдь, але онуків візьми, – дозволили вони мені.

А який відпочинок із дітьми, тим паче маленькими? Та й страшно однією з малечею їхати. Це нікуди не відійти, навіть у туалет. Тож жодних поїздок.

Тепер все! Втомилася, хочу відпочивати. Старші онуки вже дорослі, можуть самі допомагати батькам. Молодші теж не немовлята, тож якось упораються і без мене.

– Мам, ти поводишся як егоїстка. Нам потрібна твоя допомога, а ти про подружок думаєш і на недосип скаржижся! – висловилися мої діти.

І язик повернувся таке по мене сказати. Ну, якщо вважають мене егоїсткою, то тепер виправдовуватиму це горде звання.