У мене є батько, мати і навіть брат, а сім’ї немає. Так теж буває

Якщо розбиратися, то маю повну і навіть благополучну сім’ю. Є мама, тато, навіть молодший брат-відмінник є. Лише за фактом ці люди мені ніхто. Брат мене навіть не знає, як я підозрюю, хоч останні шість років ми живемо на одній вулиці. Батьки навіть не вітаються при зустрічі, хоча я їм не зробила зовсім нічого.

Просто народилася зарано. Батьки тоді тільки побралися, грошей не було, свого житла також. Мамі було вісімнадцять, батькові дев’ятнадцять, а тут вагітність.

Після того, як мама виписалася з пологового будинку і прийшла до тями, вона зібрала речі і поїхала до батька, який влаштувався на вахту десь.

Я залишилася у бабусі, яка явно віддала б мене до дитячого будинку, якби була певна, що їй за це нічого не буде. Вона ж педагог, стільки років у школі, а тут рідну кровиночку до дитячого будинку!

Не знаю, як би мені жилося в дитбудинку, але з бабусею мені було тяжко. Я спочатку була у всьому винна, щоб не відбувалося. Чомусь ця жінка мене ненавиділа, ніби я навмисне з’явилася на світ і зіпсувала всім життя.

Звичайно, збоку все виглядало пристойно, ніхто б і не подумав, що бабуся мене ображає, її знали цілком спокійною та доброзичливою людиною. Але це було негаразд. Принаймні для мене.

Батьки вперше приїхали, коли мені було п’ять років. Я їхнього приїзду не пам’ятаю, просто чула, як вони з бабусею сварилися наступного приїзду, мені тоді було вже дев’ять: я все чула і розуміла.

Бабуся репетувала, що вона не повинна ростити мене,  а мама відповідала, що бабусю ніхто не змушує мене ростити, це вона не дозволила матері написати на мене відмовну ще в пологовому будинку.

Повз мене що мама, що тато ходили мовчки. Я б і не знала, що це мої батьки, якби бабуся не скандалила з ними. А потім відпустка закінчилася, і вони поїхали. До мого повноліття вони приїжджали ще один раз, але це нічого не змінювало. Я для них залишалася порожнім місцем, навіть на мої запитання не відповідали: йшли повз і все.

Коли я закінчила школу, бабуся влаштувала мене на роботу: я мила підлогу в школі вечорами. А як стукнуло вісімнадцять, мені було наказано збирати речі та провалювати з її квартири.

– Я за тебе більше не відповідаю, живи, як знаєш, – сказала вона, дала пʼять тисяч і зачинила двері.

Через чотири роки бабусі не стало, до її квартири повернулися батьки та привезли мого молодшого брата. Я бачила, як вони разом гуляють: містечко не таке вже й велике, ще й я кімнату поряд з їхньою квартирою винаймаю.

Бачити це було  боляче. У мене не було почуттів до батька і матері, я їх і не знаю до пуття, але такі справи, що є я, непотрібна помилка, а є той хлопчик.

Його явно люблять, він росте у нормальній родині. Я вчилася на заочному, працювала та збирала гроші. Дуже хочу переїхати в інше місто і там почати з чистого аркуша.

Не бачити батьків, не задаватися щоразу питанням, за що вони так зі мною. Відносини заводити боюся. Я не знаю, що таке нормальна сім’я, не розумію, як треба поводитися. А ще я дуже боюся, що в мені щось переклинить і моя дитина для мене нічого не означатиме, як я нічого не значу для своїх батьків.

Незабаром я зможу переїхати. Сподіваюся, що там мені стане набагато легше. Хочу забути своє минуле, як страшний сон.

Для когось втрата пам’яті – це найжахливіше, а я багато чого віддала б, щоб просто не пам’ятати свого минулого. Так було б набагато легше, ніж жити з усвідомленням, що ти від народження зайва.