Свекруха оголосила через 15 років, тому що їй стало самотньо

Нещодавно мені несподівано зателефонувала колишня свекруха. Сказати, що я здивувалась – нічого не сказати. Востаннє ми спілкувалися багато років тому, на похороні мого екс-чоловіка. Літня жінка скаржилася на здоров’я та самотність, нарікала на необов’язковість соціальних працівників, неуважність дільничного лікаря.

Наприкінці розмови Віра Петрівна невпевненим голосом запитала:

– Свєточко, а чому діти до мене не заходять? Вони вже зовсім дорослі… Я їх навіть, мабуть, не впізнаю, коли зустріну на вулиці.

У мене пропав дар мови. Звичайно, не впізнаєш, любу бабусю. Якщо я не помиляюся, з онуками Віра Петрівна не зустрічалася років п’ятнадцять. Впізнати у двометровому хлопці та граціозній дівчині пухкуватих п’ятирічних малюків буде дуже непросто.

– Не заходять, бо Вас не знають, Віро Петрівно. Вас ніколи не цікавили онуки. Ви за п’ятнадцять років жодного разу не привітали дітей із днем ​​народження, жодного разу не запросили до гостей. З чого раптом Ви зараз про них згадали?

Колишня свекруха схлипнула.

– Я зовсім одна, Свєточко. Я помилялася всі ці роки, а тепер пожинаю плоди своєї дурниці. Я така винна перед тобою. Чи зможеш ти колись пробачити мені? – і бабуся заплакала.

Спогади захлиснули мене. Я увійшла до їх сім’ї двадцятирічним дівчиськом. Віра Петрівна одразу не злюбила мене. Ні колу ні двору, родом із села – не про таку партію вона мріяла для свого Сергія.

Але хлопець не пішов на поводу у владної матері, і я із гуртожитку переїхала до трикімнатної квартири батьків чоловіка. Свекруха чіплялася до мене з найменшого приводу. Варто було забути помити чашку або залишити на плиті каструлю – скандал був неминучий.

– Як ти чистиш картоплю? – обурювалася Віра Петрівна. – Свиней у нас немає!

Їй не подобалося, як я готую, мию підлогу та прасую сорочки чоловіка. Ще я занадто багато часу проводила у ванній і допізна читала, зовсім не переймаючись економією електрики.

Постійний пресинг закінчився тим, що я стала якнайменше часу проводити в квартирі. Вранці я йшла з дому ще до пробудження свекрухи, а повернувшись, замикалася в нашій з чоловіком кімнаті.

Як я мріяла поїхати від цієї жінки! Але крихітні зарплати молодих спеціалістів не дозволяли зняти власний кут, а перебиратися до села до моїх батьків Сергій відмовлявся категорично. Я стискала зуби, прикушувала язика і по копійчині відкладала на власне житло.

Незабаром я завагітніла. Народилися близнюки. Життя у квартирі свекрухи перетворилося на пекло. Я не висипалася, розриваючись між дітьми та побутовими проблемами. Моє життя перетворилося на нескінченний кругообіг пляшечок, баночок, підгузків, пелюшок.

Сергій тим часом будував кар’єру, а вечорами вимагав тиші та спокою. Я стягувала сходами коляску з малюками і допізна гуляла на вулиці, щоб новоявлений батько міг відпочити. Чи варто казати, що на себе я махнула рукою. Я забула, як наносити макіяж, фарбувати нігті, а перукар востаннє була ще до вагітності.

Наслідки не змусили на себе чекати. Сергій зустрів іншу, бадьору, доглянуту та без дітей. Їхній роман тривав близько року, коли я випадково дізналася про суперницю. Чоловік не став заперечувати існування коханки, було розлучення.

І ось тоді Віра Петрівна показала себе у всій красі.

– Збирай свої речі та вирушай за місцем прописки! – заявила свекруха прямо у залі суду. – І байстрюків не забудь, раз аліменти відсудила. Дуже сумніваюся, що ці діти – справді мої онуки.

Дякую батькам, які прийняли мене у своєму будинку та підтримали, поки близнюки не підросли. Їхній батько з головою поринув у новий шлюб, зовсім не згадуючи про Романа та Катю.

Варто віддати колишньому чоловікові належне, він не послухав свою матір і встановлювати батьківство не став, щомісяця перераховуючи копійки з офіційної зарплати. Через кілька років Сергій трагічно загинув, і зв’язок із його родиною перервався остаточно.

– Ти ще слухаєш мене, Свєтка? – нагадала про себе жінка. – Катюша та Ромочка – єдині діти мого Серьоженьки, мої кровиночки. Я так боюся пoмерти, не побачивши онуків і не попросивши пробачення.

Колишня свекруха заплакала. Мені стало шкода стареньку.

– Я поговорю з дітьми, Віро Петрівно, але обіцяти нічого не буду. У будь-якому разі вирішувати їм, а не мені.

Я виховала чудових дітей. Звичайно, вони не відмовилися відвідати літню родичку. Ми купили тортик і поїхали знайомитися з бабусею.

Зустріч пройшла зненацька тепло. Віра Петрівна не зводила з близнюків очей. Не дивно – діти до непристойності схожі на батька. Вона безперервно схлипувала і вибачалася, раптово усвідомивши, що сама позбавила себе любові, турботи, підтримки.

Напрочуд, я більше не тримаю зла на колишню свекруху. Бачу, що вона стала м’якшою і сентиментальнішою, роки дають своє. Але дружити з нею чи близько спілкуватися в мене бажання все одно нема. Для мене це чужа людина, підтримувати спілкування я згодна, діти нехай спілкуються з нею я не проти. Дивно, звичайно, як життя розставляє все на свої місця.