Одна самотня, бідна жінка вирішила поїхати зі своїми дітьми в теплі краї, до родини. Однак її там ніхто не чекав

Одна жінка розповіла: коли вона була маленька, жили дуже бідно, одна мама ростила цю жінку, тоді крихітну дівчинку, і її сестричку. Жили в місті, де були шахти.

Жили у відчайдушній бідності. І хтось цій мамі порадив поїхати до теплих країв, де жила рідня. Там огрядні пасовища, там фруктові сади, там довге літо, там молоко та хліб. Скільки хочеш! Вишні, сливи, персики, груші… Ти їдь туди. І горя знати не будеш. Влаштуєшся якось. Це тобі не шахта.

І мама ця від розпачу продала все, що було, мізерний скарб. Купила квиток і з дітьми дісталася теплих країв. Де гладенькі пасовища та фруктові сади. Де зовсім інше, гарне життя!

Там справді все це було! Це правда виявилася! Тільки їй нічого не дали. І пожити собі не пустили. І молоко було. І хліб. І сади фруктові були. Але за парканом. Дітям навіть загиблого яблучка не дали. Кому потрібна бідна вдова із двома дітьми?

І жінка засмутилась, потім тяжкою роботою заробила на зворотний квиток. І поїхала з дітьми. Дивом довезла.

І там повернули їй кімнату. Роботу. А дівчаток у садок взяли. Там давали кашу та чорний хліб.

І була зима, морок та холод. Але й грубка була. І своя кімната. І робота. І суворі люди, які допомагали чимось могли. І так вижили.

І дівчинка виросла, стала інженером і все життя працювала в шахтах. І ніколи не хотіла переїхати. Хоча відпочивала на морі – могла собі дозволити. Але виїхати жити у теплі краї ніколи не хотіла. Страшно було згадувати.

Тут був її будинок.

І мало, де є сливи, груші, молоко і мед. Питання, чи дадуть нам це. Може, не дадуть. І чи потрібні ми там. Може, не треба. Ось і все. Так вона казала. І була цілком права. Де твій будинок – іноді не одразу зрозумієш. Де тепло людське, там і дім. Де наш шматок хліба, а не чужий коровай.