Ілля вирішив помститися колишній нареченій за те, що вона з РАЦСу втекла

— Минуло вже десять років з того самого моменту, як Сніжана пішла від мене, а я ніяк не можу заспокоїтися.

Ілля трохи подумав та продовжив.

— Та мені не так прикро, що вона мене покинула! – казав він. – Розумієш ти чи ні? Можливо, ми все одно розлучилися б. І не виключено, що я сам від неї пішов би. Але ж я не про це. Прикро інше. Чому так швидко? Навіть зареєструватись не встигли.

Ілля ще трохи подумав.

— Добре, якби вона пішла наступного дня, — продовжив він. — Я принаймні в чоловіках встиг би побути. Була б якась репутація. Чоловік був одружений і розлучився. Все як у всіх. А то я хто? Знехтуваний і кинутий?! І де! У РАЦСі Гірше для чоловіка не вигадаєш. Це ж не просто якась неприємність. Це серйозно. І на все життя. Сидить у душі така собі скалка, постійно про себе нагадує, жити щасливо не дає.

Ілля замовк. Заплющив очі. Розплющив. Якийсь час він просто дивився на себе в дзеркало, розуміючи, кивав, розводив руками, піднімав брови, щільно стиснувши губи, робив великі очі і… глибоко вдихав і повільно видихав носом.

– І ось минуло вже десять років, – продовжив він, дивлячись на себе в дзеркало. – Десять років. А я й досі не заспокоївся. Ні. І тепер я точно знаю, що не заспокоюся доти, доки не помщуся.

Ілля знову трохи помовчав, з цікавістю розглядаючи своє обличчя.

— Чим я гірший за інших? — спитав він. – Нічим. Чого їй не вистачало? Чому втекла? Чому не поговорила? Чи не спробувала пояснити? Я зрозумів би.

Ілля ще трохи подивився на себе.

— Може, через те, що я був бідний? Але так і сказала б. Так ні. Просто втекла і все. Без слів. Без пояснень.

Ілля заплющив очі і деякий час мовчав.

— Але я помщуся, — впевнено промовив він, розплющивши очі. — Я не я буду, якщо не помщуся. Я вже продумав. Помста моя буде жорстокою. І сьогодні для цього маю всі засоби. Я довго йшов до цього. Десять років.

Ілля знову заплющив очі і уявив, як саме він мститиме Сніжані.

— Але жалю до Сніжани в мене немає, — продовжив він після недовгої паузи. — Сніжана не заслуговує на жалість. Не заслуговує на те, щоб їй співчували. І її муки мене зовсім не хвилюють. Тому що я теж страждав. І її страждання мають бути в рази більшими, ніж мої. Інакше я ніколи так і не заспокоюся.

Ілля трохи подумав.

– Я все продумав, – впевнено промовив він. — Тепер, коли я став дуже багатою людиною і змінив не лише зовнішність, а й ім’я, по батькові, і прізвище, я знову завоюю її серце. Але не як Сергій, а як Ілля!

Ілля трохи подумав та продовжив.

— Сніжана познайомиться з Іллею і не впізнає в ньому того самого Сергія, якого вона колись покинула. Того жалюгідного та бідного Сергія більше немає. А є могутній Ілля. Багатий та впливовий. І він зробить усе, щоб Сніжана закохалась у нього.

Ілля посміхнувся сам собі.

— І коли Сніжана закохається в Іллю, по-справжньому закохається, тоді Ілля зробить їй пропозицію. І Сніжана погодиться. А за п’ять хвилин до реєстрації Ілля її покине! Кине так само, як десять років тому вона покинула Сергія! І я нарешті заспокоюся.

Що стосується Сніжани , то за ці десять років вона встигла вже двічі вийти заміж і двічі розійтися. І тепер вона знову була одна із двома дітьми.

І так вийшло, що Ілля (у минулому Сергій) почав здійснювати свій план помсти саме в той момент, коли Сніжана була готова до того, щоб утретє вийти заміж.

— Однією, звичайно, добре, — сказала Сніжана, ніжно дивлячись на себе в дзеркало. — Але ж серце чогось просить. Ось просить і просить, просить та просить. А що? Заміж, мабуть, хоче. І відчуваю я, що сьогодні на мене чекає щось незвичайне. Я чомусь впевнена, що саме сьогодні я нарешті зустріну своє справжнє кохання.

Сніжана трохи подумала.

— Я зустріну не таке кохання, яке в мене було сім років тому з Костянтином, — задумливо промовила вона. — Це було навіть не кохання, а так… Перша спроба забути минуле. І, як з’ясувалося згодом, невдала. Бо забути минуле неможливо.

Сніжана ще трохи подумала.

— І не таке кохання я зустріну, яке трапилося зі мною три роки тому з Георгієм, — впевнено продовжувала вона. — Тому що і це було не кохання, а його жалюгідний сурогат!

Сніжана заплющила очі і мовчки дорахувала до десяти.

— Серце мені підказує, — розплющивши очі, тихо промовила вона, коли заспокоїлася, — що сьогодні я зустріну справжнє кохання. Таку, що мала десять років тому… З Сергієм.

Сніжана вийняла з сумочки фотографію Сергія і почала на неї дивитися. Згадувала молодість, і сльози текли з її очей. Але то були приємні сльози.

«Скільки мені тоді було? – думала Сніжана. – Дев’ятнадцять? Ні! Вісімнадцять років. Господи, якою ж молодою я була».

Сніжана згадала, як десять років тому Сергій покинув її біля палацу одруження.

— За що ти так зі мною вчинив, Сергію? — питала Сніжана, дивлячись на фотографію коханого. — Ти ж обіцяв любити мене вічно. Що сталося? Може, я тебе чимось образила? Тоді чому ти не сказав, чим я тебе образила? Ми б у всьому розібралися. Ми все виправили б. І все в нас було б добре. Ми обидвоє були б щасливі.

У цей момент Сніжана подивилася на дзеркало.

— Припини скиглити! — наказала вона собі, і сльози на її обличчі вмить висохли, а її очі стали жорсткими.

— А може, ти мене не любив! — вигукнула Сніжана, вже дивлячись не на фотографію, а в дзеркало, а фотографію забираючи назад у сумочку. – Тоді чому не сказав? Навіщо треба було доводити ситуацію настільки далеко? Чи ти все це робив спеціально? Щоб мені болючіше було? Тоді виходить, що ти мені мстився? Але за що?

Сніжана з цікавістю розглядала себе.

— А в гніві, — весело сказала вона, — я ще прекрасніша. Ні! Зневірятися рано. Сьогодні я знайду своє справжнє кохання. Інакше навіщо я відправляла дітей до їхньої бабусі та дідуся на всю свою двомісячну відпустку? Ні. Серце мені нагадує, що я все зробила правильно. Сьогодні щось буде.

Ілля познайомився зі Сніжаною в літаку, що летів із Києва до Одеси. Так вийшло, що їхні місця були поряд. Сніжана не здогадувалася, що все це було спеціально підлаштовано Іллею. Він заздалегідь дізнався, куди Сніжана полетить відпочивати і зробив так, що не тільки їхні місця в літаку були поряд. Але й зупинилися вони в одному й тому самому готелі в сусідніх номерах.

Два місяці пролетіли як один день. Ілля робив усе, щоб Сніжана закохалася в нього. І йому це вдалося. Сніжана була на сьомому небі від щастя. Більше того, вона навіть уже чекала на дитину від Іллі. Але нічого йому не сказала. Щоб він не подумав, що вона якимось чином впливає на нього.

А коли вони повернулися до Москви, Ілля зробив їй пропозицію.

— Ти певен? — спитала Сніжана. — Адже я вже маю двох дітей. Хлопчик і дівчинка.

«Тим краще, — зловтішно думав Ілля, — тим болючіше тобі буде, коли я тебе кину. На очах дітей твоїх. За п’ять хвилин до реєстрації. Як кинула мене ти. Десять років тому!»

— До чого тут діти, кохана, — лагідно відповів Ілля. – Я люблю тебе. І твої діти стануть моїми.

Ілля наговорив ще багато інших гарних слів та обіцянок. І Сніжана погодилася.

Було призначено день весілля. Реєстрація мала відбутися о десятій ранку. А рівно о 9:55 Ілля сказав, що йому треба ненадовго відійти.

– Я швидко, кохана, – сказав Ілля.

Сніжана подивилася на годинник.

— Як і десять років тому, — задумливо промовила вона.

Ілля вже йшов, але почуте змусило його зупинитися і обернутися.

– Що “десять років тому”? — спитав він.

— Та ні. Нічого. Я тебе обов’язково дочекаюся.

«Що вона має на увазі? – подумав Ілля. – Мені треба знати».

— Чому ти так кажеш? — спитав він.

І Сніжана розповіла, що десять років тому вона виходила заміж. У цьому ж РАЦСі. І їй ось так само знадобилося терміново відійти. Вона думала, що скоро повернеться, але незабаром не вийшло. А коли вона повернулася за півгодини, її нареченого вже не було.

— А куди ж він подівся? – Запитав Ілля.

Сніжана мовчки знизала плечима, і сльози виступили в неї на очах. Вона не могла говорити. Проте могли говорити її діти.

— Він утік, — упевнено відповів син.

– Як втік? — тихо промовив Ілля.

— Дуже просто, — відповіла дочка, — як тікає останній боягуз.

— А через вісім місяців ми народилися, — сказав син.

— Такі справи, — додала дочка.

— Тож ви, дядьку Ілля, не бійтеся, що мама втече, — сказав син.

– Мама вас дочекається, – додала дочка.

— Навіть якщо ви затримаєтеся більш ніж на п’ять хвилин.

Подібність жалюгідної посмішки з’явилася на обличчі Іллі.

— А мама не намагалася з’ясувати, — спитав він у дітей, — що з ним? Куди він подівся?

— Мама сказала, що дуже на нього розлютилася, — відповіла дочка.

— І назавжди викреслила його зі свого життя.

— Вона була певна, — пояснював син, — що він їй за щось помстився таким чином.

– За що? – запитав Ілля.

– Цього ніхто не знає, – відповіла дочка.

«Ось і все, — подумав Ілля, — приплили. Далі нікуди. Тепер у мене є син та дочка. А оскільки я вже заспокоївся, то можна вважати, що я помстився колишній нареченій за те, що вона з реєстрації втекла».

— Ти хотів кудись іти? — спитала Сніжана. – Іди. Час ще є.

– Все гаразд, – сказав Ілля. – Мені вже нікуди не треба. Вже все гаразд.

— Тоді можна я схожу, — попросила Сніжана, — мені треба впорядкувати себе. Я чогось засмутилася. Ці спогади. У мене, мабуть, туш потекла. Ні?

– Ні! – Вигукнув Ілля і далі продовжив уже спокійно. – У тебе все гаразд. І більше йти нікуди не треба. Принаймні не зараз. Пізніше. Приведеш себе до ладу після реєстрації.

І про всяк випадок, щоб Сніжана не втекла, Ілля взяв її за руку і не відпускав доти, доки їх не покликали на реєстрацію. Але навіть там він був напоготові і готовий був будь-якої хвилини схопити Сніжану і нікуди не відпускати.

Їх зареєстрували. А потім було весілля. А тепер Ілля думає, чи варто йому зізнаватись у тому, що він і є той Сергій, який її не дочекався і покинув?

«Нехай мучиться, — думала Сніжана, яка одразу впізнала в Іллі Сергія. Ще коли вперше побачила його в літаку, це буде моя йому помста за те, що він мене не дочекався тоді, десять років тому».