Я всім казала правду, навіть свекрусі, що чоловік пішов від мене. А він раптом повернувся зненацька

Тому що я чесна жінка і ніколи не брешу. А якщо й додавала до цього, то зовсім небагато. Всього лише, що він пішов до іншої. Але мені так було легше пережити розлучення, розумієте? До того ж, я ж не наївна дівчинка і розуміла, що якщо чоловік у 45 років йде від дружини, то, напевно, не для того, щоб все життя прожити на самоті. Адже так? Так.

Нехай не відразу, нехай не в цей же день, але колись, коли він відпочине від сімейного життя, у нього обов’язково хтось з’явиться.

Тому я не вважаю своє додавання, що він пішов до іншої брехнею.

Але звідки я могла знати, що він повернеться? Звідки? Тим більше, так швидко. Коли він йшов, він ясно дав мені зрозуміти, що дороги назад у нього немає, що я не повинна сподіватися на його повернення, а повинна продовжувати жити, але вже іншим життям, в якому не буде його.

– Бачити тебе вже не можу, – заявив мені чоловік того дня. — Чути тебе не можу. Все життя ти мені зіпсувала. Через тебе всі мої біди, всі нещастя. Давно треба було втекти від тебе, не знаю, що тримало.

Він говорив це настільки переконливо, що в мене й тіні сумніву не було в тому, що ми розлучаємось назавжди.

— І не надумай мені дзвонити, — додав він. — Не здумай кликати назад. Не сподівайся, що я зміню своє рішення і повернуся до тебе.

Ось я й не сподівалася. І коли він пішов, я одразу продовжила жити далі. А що мені робити? Переживати з приводу того, що сталося?

А сенс? Чоловіка переживаннями я не поверну, а жити далі треба. Адже так? Ну от я і вирішила, краще, ніж засмучуватися і марнувати час, відразу почати жити далі.

Це вже потім з’ясувалося, що я почала жити далі якось дуже рішуче. Якось занадто жваво стартанула. Потрібно було все ж таки діяти більш обачно. Не так завзято. Ну, хоч би дочекатися розлучення. А потім уже й починати. Але, як кажуть, що трапилося, те трапилося, адже не повернеш.

А взагалі цей день не задався з самого початку. Все почалося з того, що проспала.

На цілу годину! І не встигла приготувати сніданок. А вже після цього від мене пішов чоловік. Сказав, що то була остання крапля, що саме вона й переповнила чашу його ангельського терпіння. Що терпів він скільки міг, але більше в нього сил на це немає, він утомився, йому все набридло.

Тому що, якщо в цьому будинку його не можуть навіть вчасно розбудити і дати тарілку манної каші і чашку кави з вершками, якщо навіть цього він не заслужив, то нічого іншого не залишається, як зібрати свої речі і піти звідси назавжди, і почати нарешті жити на своє задоволення десь в іншому місці, а не тут.

— І на цю жінку я витратив найкращі роки свого життя! – кричав він, збираючись. — Права була моя мама, коли відмовляла мене одружитися з тобою. Але ж я розумніший! Я краще знаю життя, ніж моя мати! Вирішив зіграти у шляхетного! І ось результат. Половина життя минула, а що я бачив гарного? Нічого! Коли всі мої друзі вже давно покинули своїх дружин і щасливі, я все ще навіщось сам себе мучаю. Ти можеш сказати мені, навіщо це роблю? Ні! Не можеш. І ніхто не може.

Я чесно намагалася в нього дізнатися, де саме він збирається тепер жити на своє задоволення. Чи не у своєї мами? На що була відповідь, що це не моя справа, що мене це взагалі не стосується, а краще йому буде де завгодно, де мене немає.

— У степ,— кричав він,— у гори, в Карпати. Та краще серед ведмедів жити, ніж із тобою.

До речі, саме тоді я й подумала, що якщо не в мами, а серед ведмедів, значить, точно в іншої жити зібрався. А що я ще могла подумати?

Взагалі-то, він ще багато чого сказав перед відходом. І все, що він говорив, повідомляло мені лише про одне, що він іде до іншої.

Наприклад, як мені було не пов’язати з «іншою» його слова про те, що за ті 20 років, що ми разом, я не стала кращою. Що у свої 40 я виглядаю на 40, тоді як йому, у його 45, більше 30 ніхто не дає.

— Ти в дзеркало себе давно бачила? — спитав він. — Подивися, подивися. Ні, ти помилуйся. Бо нікуди вийти з тобою не можу. Соромно! У пристойному суспільстві з тобою здатися соромно. Чого чекав? На що сподівався?

Також було сказано кілька гарячих слів і про мій недостатньо високий рівень розвитку, і про мою нездатність бути доброю дружиною.

— Чому я, — кричав він, витягаючи з шафи свій одяг, — людина з вищою освітою має страждати й мучитися? Ну? Ось що ти стоїш і очима кліпаєш? Дивиться вона. Інша одразу здогадалася б, що треба допомогти чоловікові зібрати валізи. А ця! Стоїть, дивиться, очима кліпає. І все чогось чекає? Поки носом не тицьнеш, нічого сама побачити і зрозуміти не може.

Я бачила, в якому він стані, і тому не сперечалася. Допомогла йому вкласти в дві валізи найнеобхідніше (за рештою речей і половиною спільно нажитого майна він обіцяв під’їхати пізніше, коли — не знає, і це теж не мого розуму справа) і проводила його до таксі.

– І не дзвони мені, – прокричав він у вікно таксі, від’їжджаючи від під’їзду. – Не шукай. Бачити тебе більше не можу. Живи, як знаєш, але вже без мене. На розлучення сам подам.

І я, як було сказано вище, продовжила жити далі. Без нього.

А що мені робити? Я ж розуміла, що сама винна. І проспала, і тарілку каші не дала, чашку кави з вершками не налила, і виглядаю в 40 на 40, а крім цього, взагалі не гожусь за дружину. У такому положенні нічого іншого, як просто продовжувати жити далі, мені не лишалося.

Провівши чоловіка і подивившись на годинник, я зрозуміла, що на роботу йти сьогодні немає сенсу, і зателефонувала начальнику. Сказала йому, щоб сьогодні мене на роботі не чекав. А на його запитання, що сталося, я відповіла, що від мене пішов чоловік.

Ця звістка, що чоловік мене покинув, начальник сприйняв із великою радістю. Він не тільки привітав мене з цим, але повідомив також, що з ранку у нього був поганий настрій, але зараз він поговорив зі мною, і настрій його покращився.

— Ви навіть не уявляєте собі, як! — захоплено сказав він мені. — Ще п’ять хвилин тому мені хотілося все кинути і поїхати кудись подалі. А тепер усе раптом стало по-іншому. Мені не хочеться нікуди їхати. Більше того, мені знову захотілося жити. Я зрозумів, що в мене ще не все втрачено. Ви згодні?

Я знизала плечима і сказала, що рада за нього, і хотіла вже вимкнути телефон, але йому було ще щось цікаве.

— Можливо, моє запитання вам здасться нетактовним, — сказав він, — але мені дуже цікаво, а куди пішов ваш чоловік? І чи не вийде так, що він раптом візьме та й повернеться?

Можливо, якби начальник не спитав мене про це, нічого б і не сталося. Але він спитав. І я, як чесна жінка, відповіла те, що перше спало на думку, що мій чоловік пішов до іншої і повертатися не збирається.

— Точно не збирається? – перепитав начальник.

Я відповіла, що точніше нема куди і що не хочу більше про це розмовляти, і вимкнула телефон.

Але навіть після того, як я вимкнула телефон, я не згадала, що неодружений мій начальник ось уже десять років без відповіді був у мене закоханий. Як я могла про це забути? Не розумію. Втім, мені тоді було не до кохання. Адже від мене чоловік пішов. Назавжди! До іншої! І треба було якось жити та рухатися далі. І я пішла снідати.

Потім по черзі почали дзвонити подруги. Вони вже щось від когось чули, але хотіли те саме почути від мене. З усіма подробицями.

Я вирішила дотримуватись однієї версії. І всім подругам говорила те саме, що до цього сказала своєму начальнику. Вони напрошувалися в гості, щоб мене підтримати та втішити, але я категорично відмовилася. Сказала, що мені вже легше, що я вже можу самостійно дихати та рухатися, до того ж у мене багато справ.

Потім подзвонила дочка.

– Мамо! – з обуренням вигукнула вона. — Той факт, що я нещодавно вийшла заміж, поїхала і живу тепер у чоловіка, не дає тобі права приховувати, що ти розлучилася з батьком.

Виявляється, і донька теж уже була в курсі, що чоловік мене покинув і пішов до іншої. Звідки вона дізналась? Уявлення не маю. Напевно, хтось із подруг проговорився.

— Я дзвоню, — продовжувала дочка, — аби тільки дізнатися, хто ця жінка, заради якої мій батько покинув мою маму.

І я чесно їй відповіла, що гадки не маю.

І тоді донька зробила сміливе припущення.

— Не сумніваюся, що це якась молоденька приїжджа студентка, — сказала дочка, — яких розвелось зараз  мабуть видимо-невидимо.

Я не стала з нею сперечатися. Навіщо? Суперечки лише роз’єднують. І тому я відразу погодилася з припущенням дочки і сказала, що, швидше за все, так воно і є, і він пішов до молоденької студентки.

— Не падай духом, мамо! – рішуче заявила дочка. — Продовжуй далі. І що швидше, то краще.

Я обіцяла дочці, що так і зроблю.

А за годину після розмови з дочкою до мене приїхала свекруха. І сварила мене за те, що всі важливі новини вона дізнається від будь-кого, але тільки не від мене.

– Ось! — закричала свекруха, як увійшла до квартири. — Дожила на старість років. Від чужих людей дізнаюся, що мій син тебе покинув. Звісно! Подзвонити свекрусі і повідомити їй цю новину — адже це так важко. Навіщо? Нехай чужі люди повідомляють.

Я вибачилася за те, що не повідомила першу цю сумну новину. Але відразу почула у відповідь, що я, як завжди, помиляюся.

— Ні, — уїдливо прошипіла свекруха, — навіть не думай. Ця новина не сумна, а, навпаки, радісна, бо я завжди розуміла, що ти та мій син – не пара. І все саме так і мало закінчитися. І якщо чесно, то я на це завжди чекала. Завжди. Боялася, що не доживу до того щасливого дня. Але ось, нарешті, слава Богу, дочекалася.

На запитання свекрухи, чи правда, що ця жінка молоденька студентка, я відповіла, що правда.

І після цього свекруха просто аж вся засяяла від щастя.

— Ого, — сказала вона. — І дуже добре, що мій синочок пішов від тебе не просто так, а до молоденької студентки. Це він для мене постарався. Знав, що чим тобі болючіше буде, тим мені солодше.

Я відповіла, що рада, що змогла, нехай таким чином, але принести свекрусі задоволення.

— Очі б мої тебе не бачили, — відповіла мені на це свекруха.

Я сказала, що її не затримую. Але свекруха і тут запідозрила недобре.

— Піду, — сказала вона, — не хвилюйся. Зайвої секунди у твоїй хаті не пробуду. Але насамперед хочу забрати не тільки ті речі, які син не забрав, а й половину спільно нажитого майна.

Я поцікавилася, з чого раптом вона вирішила взяти цей клопіт на себе.

— А з того самого, — відповіла свекруха, — що не довіряю тобі і всерйоз побоююся, що поки мого сина тут немає, ти всі меблі та техніку, а також його особисті речі, яких він не забрав, розпродаси та сховаєшся.

Звісно, ​​я могла нагрубити і нічого їй не давати. Але! На той момент мені не хотілося когось ображати. Навіть свою свекруху.

Я подумала, що якщо від мене пішов чоловік, то інші не повинні через це страждати. Я хотіла бути справедливою. Адже я теж мати. І в мене також міг бути син. І ще невідомо, якою б я була свекрухою.

І я вирішила, що нічого страшного не буде в тому, якщо ця жінка забере зараз половину майна і барахло чоловіка, що залишилося (слюсарні інструменти, ящики з цвяхами і шурупами, банки з гайками і шайбами, паяльник, зварювальний апарат, дві бочки для засолювання капусти, лижі, ковзани, фінські сани, рибальські снасті для зимової риболовлі, альбоми з марками, грамофон і купу платівок до нього, старовинний підлоговий механічний годинник з маятником, а також повне зібрання творів свого улюбленого автора) і скоріше назавжди зникне моєї квартири.

Єдине, що я зажадала від неї, це скласти опис майна, що нею вивозиться, і розписку в тому, що претензій до мене в неї немає.

— Жодних описів і розписок не отримаєш, — закричала свекруха. — Бач, чого надумала! Найхитріша?

Я відповіла, що не сама, що є й хитріша, але без опису та розписки не можна.

Свекруха ще трохи для порядку покричала, обурювалась і погодилася.

Непомітно підкрався вечір.

Барахло чоловіка, з яким він колись увійшов до мого будинку, а також половина разом з ним нажитого майна було вдало вивезено свекрухою, а в мене на те була від неї розписка. І я вже збиралася відпочити, як у двері зателефонували.

Це прийшов начальник. З букетом квітів і коробки цукерок.

– Тільки щоб дізнатися, що з вами все добре, – сказав він, відсуваючи мене трохи вбік і заходячи до квартири.

Я не могла його не впустити, бо, увійшовши до квартири, він одразу сказав, що чекав на цей момент уже десять років, починаючи з того самого дня, коли його призначили моїм начальником і він уперше побачив мене.

Мені було байдуже, чого він там чекав, але що мені залишалося робити? Забрати у нього квіти та цукерки, а самого виставити за двері? Як ви це собі уявляєте?

Ні. Я так не можу. По-перше, це неввічливо. А по-друге, на вулиці у цей час почався сильний дощ. Блискали блискавки і гримів грім. І я подумала, що якщо від мене чоловік пішов до молоденької студентки і мені погано, це не означає, що всі довкола теж повинні страждати через мене.

Ми пили чай із цукерками та розмовляли. Не помітили, як настала ніч.

А вранці у двері знову зателефонували. Я подивилася на годинник і зрозуміла, що знову проспала. Хотіла зателефонувати на роботу, але, побачивши, що начальник поряд, зрозуміла, що дзвонити на роботу немає жодної потреби, і пішла відчиняти двері.

Ну, звісно, ​​це був він. Мій чоловік. Хто ж ще! Не міг відчинити замок своїми ключами, бо я зачинила двері на клямку, і тому дзвонив.

— Чоловік потрапити додому не може, а ти все спиш! — кричав він, заходячи до квартири і затягуючи до неї свої валізи. — Отак і не помітиш, як усе життя й проспиш. Згадай моє слово.

Я сказала, що сьогодні на нього не чекала, і вибачилася за те, що в мене не прибрано.

— Припини по-доброму нести всяку нісенітницю, — сказав чоловік, — і приготуй мені сніданок. Бо я вже добу нічого не їв. І я пішла готувати йому сніданок. А що мені лишалося робити? Не могла ж я лишити голодним батька своєї дочки?

А батько моєї дочки в цей час пішов у ванну, щоб прийняти там душ, бо це через мене він ночував на якомусь вокзалі і тепер у нього все свербить. А незабаром, після того як я пішла на кухню, а мій чоловік, що несподівано повернувся, зайшов у ванну, прокинувся мій начальник.

Начальник вийшов зі спальні до передпокою, озирнувся і пішов на кухню. Сніданок чоловікові на той час був уже готовий.

– Це для мене? — лагідно посміхаючись, ніжно поцікавився начальник.

І від таких його слів та посмішки я якось одразу забула, що у ванній у мене чоловік миється. І відповіла перше, що мені спало на думку , що це для нього. А що ще я мала відповісти? Що повернувся мій чоловік, і це для нього стараюся? Так чи що? Так я ж говорю, що в той момент так розхвилювалася, що про нього взагалі забула.

І начальник почав снідати, а я сиділа поряд і дивилася, як він їсть. А він не поспішав. А чоловік помився і прийшов на кухню тоді, коли начальник уже з’їв.

Якийсь час чоловіки мовчки і з цікавістю розглядали один одного. Першою не витримала я. Щоб якось розрядити атмосферу, я сказала чоловікові, що його мати вчора ввечері вже відвезла до себе всі його речі, а також половину спільно нажитого барахла.

Чоловік не повірив мені. Тоді я показала йому розписку. Він одразу зателефонував мамі. Дізнався, що так і є. Поцікавився, навіщо його мати так з ним вчинила. На що свекруха відповіла, що мені не довіряє.

– А це ще хто? — закричав чоловік, коли перестав розмовляти з мамою.

Я вибачилася, що одразу не представила. Сказала, що це мій коханий, і ми скоро одружимося.

— Ну, як скоро, — сказав начальник. — Як тільки ви розлучитеся, так одразу ми й одружимося.

Начальник був максимально запобіжним та ввічливим. Навіть запросив мого чоловіка з нами поснідати. Попросив мене приготувати йому яєчню.

– Яєчню не можу, – жалісно відповіла я. – Ти з’їв останні яйця.

— Тоді, може, зробиш нашому гостеві каву? — спитав начальник.

– Гостю? — вигукнув чоловік, дивлячись на начальника широко розплющеними очима.

– Вибачте, – сказав начальник, – захопився. — Як ви любите? Чорну чи з вершками?

— І з кавою теж засада, коханий, — поспішила повідомити я. – Закінчилась. Залишилися лише вершки.

— Ви будете вершки? — спитав начальник.

Цих слів мій чоловік стерпіти вже не міг. Він навіть мало не заплакав. Але знайшов у собі сили стримати сльози, мовчки одягнувся і, взявши до рук валізу, гордо вийшов із квартири, обіцявши повернутися і все розставити на свої місця.

Піддатися почуттям він дозволив собі лише тоді, коли вийшов із під’їзду. На вулиці в цей час йшов дощ, блискавки блискавки і гримів грім.

Але мій чоловік не ховався від дощу. Навпаки. Вийшов з-під козирка під’їзду. І стояв під зливою. Тому що так йому було зручніше. Адже стихія, що розігралася, приховувала від усіх і його сльози, і його гучне ридання. А ридав він доти, доки не приїхало таксі.

І ось з того часу минуло вже багато років, а чоловік так і не повернувся. А його місце весь цей час займає мій начальник.